З якими труднощами зіткнулися люди, які змушені були покинути рідний дім через бойові дії, де вони знайшли сили відкрити власну справу та як їм допоміг ЄС.
10 грудня 1948 Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй прийняла Загальну декларацію прав людини. Цього року Декларація відзначає своє 70-річчя. Серед основних прав, заявлених в Декларації, є право людини на достатній рівень життя.
У 1 частині 25 статті Декларації йдеться: "Кожна людина має право на такий рівень життя, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я та добробуту її самої та її сім'ї, i право на забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старостi чи iншого випадку втрати засобів до існування через незалежнi вiд неї обставини".
Українські внутрішньо переміщені особи (ВПО) зіткнулися з різними проблемами після того, як вони залишили зони конфлікту в країні: починаючи з труднощів, пов'язаних з пошуками гідного житла, можливостями заплатити за їжу та одяг — до проблем з пошуком гідної роботи для забезпечення сім'ї.
У цьому спецпроекті описуються лише деякі труднощі, з якими зіткнулися ці люди, а також як вони попри все змогли відкрити власну справу, залучившись підтримкою Європейського Союзу.
Першу та другу історії спецпроекту читайте також у матеріалах:
Фото: МОМ / Муса Могаммед
Володимир народився та виріс в Мирнограді Донецької області, а його дружина Тетяна — з Донецька. Він — шахтар з 30-річним стажем, а вона до війни працювала молодшим науковим співробітником в Інституті прикладної математики та механіки.
26 квітня 2014 року вони одружилися. 12 червня Тетяна народила Марійку, а вже 15 липня тікала з Донецька в Мирноград.
У Мирнограді подружжя живе в будинку на окраїні. Тож після переїзду Тетяна змушена була брати таксі, щоб доїхати додому пізно ввечері. А оскільки з грошима було сутужно, подружжя зважилося відкрити власну справу.
Спочатку відкрили інтернет-магазин, потім збиралися налагодити оптовий продаж памперсів з Польщі, але сім’ю обдурили, тож вони залишилися без копійки, ще й в борги залізли.
“Була страшна депресія… Потім чоловік вийшов на пенсію, я отримала соцдопомогу й ми вклали всі гроші в товар. Зважилися орендувати приміщення та відкрити власний магазин”, — розповідає Тетяна.
Про допомогу від ЄС жінка прочитала в інтернеті. “За 650 євро від Міжнародної організації міграції купила сканери та стенди для викладки товарів, потім ще Володимир виграв грант від МОМ на 65 тис грн. Гроші знову вклали в товар”.
Подружжя затягнуло паски, але така діяльність зрештою привела до успіху. На той час у їхньому магазині працювало п’ятеро переселенців.
Потім відкрили ще один магазин, але через високу ціну за оренду довелося його закрити. Втім досвід відкриття магазинів дав поштовх рухатися далі. Жінка розповіла про мрію відродити в місті закинутий кінотеатр, зробити у приміщенні сімейно-розважальний центр:
“Проблема наших маленьких містечок — дуже багато генделиків, але з дітьми відпочити немає де. Сподіваюся, знайдуться грантодавці, які допоможуть нам реалізувати й цю “шалену ідею”.
Фото: МОМ / Муса Могаммед
Цей дворічний проект покликаний допомогти внутрішньо переміщеним особам та громадам, які їх приймають. Він включає підтримку заходів соціального згуртування, проведення бізнес-тренінгів і надання грантів для самозайнятості чи мікропідприємництва, сприяння неурядовим організаціям та волонтерським об’єднанням, що працюють із ВПО, а також розбудову досконалої системи задля моніторингу інтеграції вимушених переселенців.
Цю статтю було підготовлено в рамках проекту "Східне Сусідство ЄС". Думки, висловлені в статті, належать виключно автору.