Вже другу добу "полыхают станицы". Тобто, фейсбук-сторінки журналістів, громадських активістів та антипрезидентськи налаштованих виборців. Через, фактично, передвиборчий тур президента Порошенка, в який він поїхав з щойно обраним очільником нової об’єднаної Православної Церкви в Україні Епіфанієм. В ході якого сам предстоятель та справи церковні відходять на задній план. А Петро Олексійович тепер, замість перерізати червоні стрічки на сільських клубах та котельнях, позує на тлі олтарів та хрестів. Чим загрожує знищити свій головний передвиборчий козир – цю саму новостворену автокефальну церкву.
Думаю, більшість з читачів вже бачили фотографію Петра Порошенка з храму в Дніпрі, де разом з ним та церковними ієрархами на ній можна побачити обличчя відомого місцевого кримінального авторитета Олександра "Наріка" Петровського. Так-так, того самого, який нещодавно встиг сфотографуватися разом з Кубком Чемпіонів. На додачу до цього, поруч з "Наріком" - ще і його права рука, ще один кримінальний бос, щоправда, вже з більш романтичним "поганялом" "Еміль".
Ну й що з того – спитає якийсь не менш романтично налаштований прихильник президента. Мовляв, та мало хто там може влізти в кадр до президента, який останнім часом то в «Форі» з чужими діточками фотографується, то в літаку простоту демонструє, сам підіймаючи свій чемодан на полицю. А от тепер – ну зайнята людина богоугодною справою, нема часу в нього перевіряти, хто ж там хоче попіарити своє обличчя на тлі людини, яка принесла в Україну Томос. А якщо серйозно – ну то справді, всяке буває на публічних заходах, прес-служба не завжди може проконтролювати всіх, хто затято хоче запиляти "лук" з першою особою країни. Невже це якось дезавуює саму причину цього «луку» - створення нарешті незалежної єдиної об’єднаної української православної церкви?
На жаль, відповідь на це питання – ствердна. Й ось чому. Якщо відкрити рейтинги довіри українців до суспільних й державних інституцій, то ми побачимо, що перші три місця непорушно вже кілька років займають церква, волонтери та армія. "Армія-мова-віра", угу, в цьому розрахунок у піарників президента – безумовно правильний. При цьому, якщо подивитись на довіру до самого президента як посади і особливо – до самого Петра Олексійовича Порошенка, то ситуація буде абсолютно іншою. Простіше кажучи – рейтинг недовіри зашкалює.
Бажання президента трохи «причаститися» від церковного рейтингу абсолютно логічне й природне. З точки зору політичної. Тим більше, що давайте справді не забирати у президента його заслугу. Як не крути, але створення незалежної помісної православної церкви має забезпечити йому внесення імені в історію. Так, звичайно, чорнову роботу проводив не він. Так, звичайно, було б дурістю не розуміти, що це не Вселенський патріархат раптом запалав шаленим бажанням допомогти Україні, а просто геополітична ситуація склалася нарешті позитивно для нашої багатостраждальної картини. Так, звичайно, Москва своїми руками зробила так, щоб українське питання для патріарха Варфоломія перетворилося на подобу особистої вендети зарозумілим та нахабним церковним чекістам з Російської православної церкви. Але все одно – саме цю тему Петро Порошенко може сміливо записувати собі в чистий та незамутнений успіх.
Проблема в іншому. Давайте все ж не забувати, що навіть коли ПЦУ отримає як заплановано 6 січня Томос, процес створення нової церкви тільки починається. Як справедливо на днях сказав сам Порошенко, все найскладніше – попереду. Попереду процес зрощування УПЦ КП та УАПЦ, сподіваємося – безболісний. Попереду процес повернення від філій РПЦ в Україні великих пам’яток – Києво-Печерської та Почаївської Лавр, перехід приходів, священників та їхньої пастви. Це – досить довгий та конфліктний процес, де чи не найголовнішу роль має зіграти якраз-таки довіра до нової церкви, бажання людей бачити в ній нового духовного арбітра. Й найголовніше – ця церква в суспільній свідомості має бути відділена від політики й миттєвого політичного моменту. Тим більше – від імені політика, який на даний момент має від’ємний політичний рейтинг довіри.
Натомість Петро Олексійович зараз цим своїм церковним туром по областям разом з Епіфанієм навпаки міцно прив’язує церкву до свого імені. Не факт, що це допоможе самому Порошенку на прийдешніх виборах. І точно не допоможе ПЦУ у її спробі стати об’єднаною церквою всіх українців, без різниці на політичні погляди. В цій ситуації хотілося б порадити президенту вчинити так, як вчинив патріарх Філарет, який поступився власними амбіціями й не став висувати свою кандидатуру на пост очільника Православної Церкви України. Якщо пан Порошенко хоче таки увійти в історію, а не вляпатися в неї, йому варто зараз дати можливість новій церкві жити своїм життям. Або хоча б не використовувати її в настільки неприхованому передвиборчому дійстві.