Нам слід подолати нав’язану совєтською владою шизофренію
Словосполучення "інтелектуальна відвага", як на мене, містить певне протиріччя, бо "інтелектуальна"- це мислення, рішення завдань, знаходження рішень за складних умов, це математичні, фізичні, філософські завдання, які люди вирішують, коли досягають певного рівня розуміння. А "відвага" - це вчинок, це імпульс, це тоді, коли ще не встигаєш навіть подумати, а вже щось зробив, а потім про тебе кажуть, що ти відважний. Про відвагу ми багато чули у дитинстві, коли нам розповідали про всіляких совєтських героїв, але про інтелектуальну відвагу не йшлося. Відвага - це коли спочатку зробиш вчинок, а потім думаєш, "що ж я таке наробив", тож певно інтелектуальна відвага - це коли ти спочатку думаєш, а потім, якщо не передумав, робиш цей вчинок. І це дуже важливо, коли ти переступаєш через цю грань, через цю межу, коли ніби не слід казати те, що ти придумав, але все ж таки мусиш це сказати, бо не можеш цього не говорити. І це дуже важлива обставина того, що є в цьому словосполученні "інтелектуальна відвага". Звичайно, мені б хотілося ще щось вставити у середину між цими двома словами, того, що безпосередньо в них не міститься, але передбачається. Це такі слова, як "духовність" і "сумління". І я не розумію, як це може існувати окремо від "інтелектуальної відваги". Інтелект - це зброя, і від того, хто ним керує, це або страшно, або це дає захист, тут все залежить від духовності і сумління того, хто тримає в руках цю зброю, не буквально в руках, маю на увазі в голові. Без цих обмежених чи направляючих чинників, як духовність і сумління, інтелектуальна відвага не повна. Я намагався згадати, коли я вперше задумався над подібною задачкою, і згадав перший клас, коли наша вчителька Марія Іванівна – а це 1953 рік, коли було вже не так страшно, як перед цим, хоча також страшно - задала завдання. Я заплющив очі і рахував (це був урок арифметики), і вона каже: "Зараз Йосип нам відповість". Я відкриваю очі і відповідаю. Це був перший крок, але він нічим не погрожував. А от, коли ти вступаєш у доросле життя, розумієш, що повинен себе обмежувати, а це вже були 1960-ті роки. Ти повинен себе обмежувати, бо тебе так виховують. Тебе виховують, що певні речі можна говорити тільки вдома, але не можна в суспільстві, а ось деякі речі не можна навіть вдома говорити, наприклад, погано говорити про владу не можна навіть вдома. Бо щось може статись... А в суспільстві ти можеш говорити те то й те то. Це така штучна, неприродна шизофренія, яка нав’язувалась нам у дитинстві, юності і, на жаль, впродовж вже майже тридцяти років незалежності ми її досі відчуваємо. І це те, що нам слід подолати.
Євразійство слід із себе вичавлювати
Можна багато про це говорити, але ж хіба потрібно бути відважним, аби сказати правду?! Це ж так просто - правда! Її нібито всі бачать, люди ж не дурні, вони просто інколи не озвучують її, але всі її бачать, водночас іноді ти сам маєш наважитись щось сказати, хоча і не знаєш, чи маєш однодумців. Все це як у казці Андерсена про голого короля. Правду сказав лишень хлопчик, бо він ще не був вихований своїми батьками у страху перед правдою. Він сказав, що король голий. І всі бачать те саме, що бачили і до того, але не могли про це сказати, бо було страшно. Або інший приклад: Росія була, є і буде нашим ворогом, на жаль, ще дуже довго. Це також всі бачать і знають, але щоб сказати це, довелось прожити наше життя, перейти роки незалежності, пройти крізь революції і війну. Але і досі не всі так вважають і ми бачимо, як розколоте наше суспільство. Де пролягає лінія розколу? Важко собі уявити. Вона проходить не по Дніпру, вона проходить не по лінії фронту, вона проходить крізь серце кожного громадянина України, ось ту ми європейці, а ось тут – євразійці. Тож наше завдання вичавлювати з себе це, пхати лінію у бік Європи, бо ми туди хочемо, це наше бажання, ми уявляємо собі, що ми в Європі. Але коли ми уявляємо, що ми в Європі, чи хочемо бути в Європі, то повинні подумати, а в яку Європу ми йдемо? Бо в нас побутує уявлення про Європу, тобто колись ми не мали змоги пізнати її, шукали окремі джерела інформації, щоб взнати, що ж таке Європа, адже була залізна завіса. Ми хочемо іти туди, в Європу 1990-х років, коли вона поєдналась, коли вона стала єдиною, але чи вона ще там?! Ми націлились туди, а вона перейшла вже в інше місце. Ми як мисливець, який полює на птаха і повинен випередити його рух, щоб влучити. Так і ми повинні подумати, куди прямувати, щоб через 20, 30 років, чи скільки нам судилося йти до Європи, зустрітись з нею у тій точці, де вона буде в той час.
Всі кандидати у президенти мають пам’ятати про Майдан, який їх може скинути
Коли я думаю про наш наступний рік, про наші вибори, то спочатку я хвилювався, чи не буде знову спроби повернути нас усіх на Схід, хоч ми вже обрали західний вектор руху, а потім заспокоївся, бо я впевнений: хто б не прийшов в президенти з тих тридцяти з чимось кандидатів, він не зможе, навіть якщо захоче, повернути Україну на Схід. Це вже все. Спробувати він може, але, кажучи навіть про першу п’ятірку кандидатів, вони певно мають нічний жах: вони приходять до влади, але піднімається Майдан і скидає їх. Оцей кошмар повинен тяжіти над кожною владною людиною - вона повинна пам’ятати, що має слухатись тільки свого народу і йти туди, куди хоче той народ, а не намагатись різними хитрощами повертати його, як це намагався зробити Янукович. І це мене заспокоює стосовно вектору нашого життя, але не заспокоює стосовно ефективності нашого руху, стосовно нашого розколу і відсутності, на жаль, нашої зібраності. Колись дітей виховували так, як їх виховували, адже хотіли зберегти їхнє життя. Ніхто з батьків не хоче, щоб його дитина йшла у в’язницю і по таборах. І коли я при цьому думаю про інтелектуальність, у мене є певний дисонанс, когнітивний дисонанс, бо мені не повезло – я не був разом із побратимами в політичній зоні, мене судили так, щоб я був у кримінальній зоні - це набагато тяжче, хоч термін і був менший. Якби я не був євреєм, а був українцем, то за те, що я встиг наробити до 1978 року, мене б запроторили у політичну зону, і я мав би одразу сім, а не три роки. Я й до того спілкувався з побратимами, ми всі були однодумцями, а попав в середовище, де інколи зустрічались люди з вищою освітою, і я побачив цей дисонанс. Ці люди були не того зразка, яких я бачив до того, коли був у підпільному русі. Вони можливо і були інтелектуалами, але продавали свій інтелект, вони працювали на адміністрацію, і щось часом перешкоджає мені вважати, що чистий інтелект - це завжди добре, я знов повертаюсь до думки, що підставами мають бути духовність і сумління, і тільки тоді інтелект розгортається і служить добру.
ДОВІДКА: орден "За інтелектуальну відвагу" - срібна відзнака, яка щорічно вручається Капітулою незалежного культурологічного часопису "Ї". Кавалерами ордену є 35 осіб, зокрема, Борис Тарасюк, Наталя Яковенко, Мирослав Попович, В’ячеслав Брюховецький, Григорій Грабович, єпископ Борис Ґудзяк, Мустафа Джемілєв, Микола Княжицький, Євген Захаров, Леонід Фінберг, Євген Бистрицький та інші.