Мовляв, він не бачить в цьому ніяких проблем. Чи розуміє президент, що такою відповіддю він фактично підтвердив вислів голови свого Офісу Андрія Богдана про необхідність надання російський мові статусу регіональної? Скоріш за все так. Просто не вважає це критичним. Загравання з агресором у сподіваннях сподобатися патерналістському електорату - це найбільша помилка українських політиків. Кількість тих, хто буде проти перегляду політики національної ідентичності, здається малочисельною. Але поступки в питаннях мови та стратегічного курсу не в змозі врятувати політиків від ненависті та зневаги з боку обивателя. Люди все одно будуть незадоволені. І завжди будуть знаходитися в пошуку "нового обличчя", яке пообіцяє їм більше. Українська політика, на думку виборців, це коли влада обдурює громадян. Але реальність полягає в тому, що і виборець постійно ошукує владу. Погоджується на популізм, а потім вимагає рішень державного діяча, бере "мзду" гречкою і дорікає нечесно нажитими статками. Реальність полягає в тому, що якщо нова влада спробує перевірити схильність українців до капітуляції на практиці, вона ризикує бути знесеною черговим повстанням.
Згідно результатів загальнонаціонального опитування Фонду "Демократичні ініціативи" та Центру Разумкова від 13 - 20 червня, чутки про втому від опору агресорові сильно перебільшені. "Мир за будь-яку ціну" не підтримується виборцями жодної з політичних партій. Неприйнятними для українців є більшість компромісів, які містяться в Мінських домовленостях. Щодо пропозицій від Путіна-Медведчука і говорити годі. Проведення виборів на умовах бойовиків неприйнятне для 66% опитаних, прийнятне для 13%. Повна амністія всіх учасників бойових дій проти українських військ: неприйнятно – 61%, прийнятно – 15%. Формування силових органів ОРДЛО лише із місцевих представників: неприйнятно – 58%, прийнятно – 18%. Українці не сприймають внесення змін до Конституції щодо надання російській мові статусу державної мови: неприйнятно – 54%, прийнятно – 30%; згоду на особливі політичні та економічні відносини тимчасово непідконтрольних територій з Росією: неприйнятно – 53%, прийнятно – 23%; ухвалення закону про нейтральний та позаблоковий статус України: неприйнятно – 48%, прийнятно – 29%.
Громадська думка має чітко виражений регіональний характер. Тільки виборці "Опозиційної платформи – За життя" виступають за прямі перемовини з терористами - 74,6%. Проте й серед них переважає думка, що окуповані території слід повернути до України на тих самих умовах, що й раніше (35%). Перетворення їх на незалежні держави підтримує лише 5,5% виборців "Опозиційної платформи – За життя", а входження до Російської Федерації – менше 1%. І що показово, відсоток тих, хто "проти" за всіма показниками, почав зростати з обранням нового президента.
Багато хто вказує, що обрання на посаду глави держави невизначеної особи, яка навіть не приховувала своїх планів “просто припинити стріляти”, свідчить, що українці готові до поступок в питаннях миру. Дехто вважає, що суперечливі промови Зеленського є способом президентської команди втримати аморфний електорат. От тільки є маніпуляція, а є реальність. Не можна будувати політичний курс, виходячи з неіснуючих фактів. Теза, що українське суспільство втомилося від війни, - це маніпуляція та обман, нав‘язаний пропагандистами.
Проблема Зеленського полягає в тому, що він одночасно приречений на непопулярні економічні кроки і на те, щоб пристати до однієї з двох суб‘єктних груп. Проросійської або проукраїнської. Залишитися обранцем аполітичного обивателя не вийде. Неможливо спертися на повітря. Є реальність, відмінити яку не може ані він, ані ласий до обіцянок виборець. Україна більше не може проживати спадщину СРСР. Борги, які потрібно віддавати та відмирання цілих галузей архаїчної економіки - це реальність, яка очікує всіх нас. Процес можна пом‘якшити, якщо припинити метушитися між радянським минулим та ринковим майбутнім. А можна погіршити, якщо вдаритися у виконання популістичних обіцянок. Задовольнити меркантильні очікування виборців все одно не вдасться. Навіть якщо здати Росії всі національні маркери.
Так у чому ж справа? Чому виборці обирають тих, хто просуває неприйнятні для них тези "болісних компромісів"? Адже обмовки про російську мову, віру, культуру, історію та території, які потрібно винести за дужки, - все це було під час виборчої кампанії. Ніхто ж і не думав ховатися.
Те, що президент не бачить загрози в перегляді національної культурної та мовної політики, - саме по собі проблема. Але те, що він, розуміючи, що для підтримання існуючого рівня, йому доведеться продовжувати реформи, не бачить зв‘язку між завищеними економічними очікуваннями та байдужістю до питань національної політики, - це підґрунтя для катастрофи.
Справа в тому, що більшість українців впевнені, що "дружба" принесе їм особисту користь. Піднімуться зарплати, пенсії, запрацюють заводи, олігархи припинять наживатися на війні, а шалені мільярди будуть спрямовані на соціальну сферу. Правда полягає в тому, що на болісний мир українці готові, але тільки заради підвищення власного добробуту. Це - звичайний розрахунок. Також нав’язаний пропагандою. Тим не менш люди вірять, що заради підвищення рівня життя потрібно припинити війну. Що буде робити президент, коли в його каденцію будуть продовжувати підвищуватися тарифи, інтригувати олігархи, коли будуть зникати цілі галузі економіки? А що він буде розказувати виборцям, коли з‘ясується, що за відновлення Донбасу треба платити? Можна, звісно, спробувати податися до Путіна. Але у Росії немає грошей, щоб задовольнити українського виборця, якій сподівається на диво. Контрибуції ж Москва точно виплачувати не буде. "В Україні ж був громадянський конфлікт. От, і беріть гроші у своїх громадян". Коли ж кінця бідності вже сьогодні не наступить, обиватель швидко згадає, що завжди вважав неприйнятними поступки в питаннях національної безпеки та замирення з ворогом. І вкотре розчарований радо приєднається до тих, хто послідовно відстоює національні інтереси. Мова - це саме те, що президент бідної та неспокійної країни має охороняти в першу чергу. Якщо він, звісно, живе в реальній Україні.