Хотілося б навіть слово якесь нове знайти для позначення тієї привілейованої групи (чи точніше сукупності груп), від якої залежить життя, успіх, добробут, здоров’я решти членів суспільства.
Але воно справді залежить – від їхньої моралі, мотивації робити добро для всіх, кваліфікації, патріотизму. Адже більшість суспільних норм і цінностей, наш колективний вектор руху визначаються саме поведінкою, рішеннями, смаками, життєвими пріоритетами цього вузького кола людей, які не сидять вже на високому замковому пагорбі, не засідають за круглим лицарським столом, не виголошують недільні проповіді на кафедрі.
Натомість вони зустрічаються в саунах і ресторанах, контролюють офшорні рахунки, визначають, що нам покаже в прайм-тайм популярний телевізійний канал. Тобто, еліта існує, і нам важливо зрозуміти, чому вона у нас така, а не інша.
Якби хтось наприкінці 90-х років сказав, що іконою вітчизняної націонал-демократії буде Петро Порошенко, головним борцем за соціальну справедливість і право українців на власну землю - Юлія Тимошенко, найвідомішим радикалом країни – Олег Ляшко, лідером найпрогресивнішої партійної фракції в парламенті Славко Вакарчук, а президентом України капітан команди КВН "95 квартал" Володимир Зеленський, то така людина здобула б лаври найсміливішого українського фантаста і драматурга-абсурдиста одночасно. Точніше, це було б сприйнято як невиправдано злий жарт. Здавалося, що Україна такого точно не заслуговувала.
Як так сталося? Де поділися кращі, і чому з кожним новим політичним циклом наша еліта (і ми разом з нею) пробиває чергове "дно" цинізму, безвідповідальності і неефективності?
Колись Віктор Андрійович Ющенко сказав своєму оточенню крилату фразу: я вас, мовляв, на смітнику підібрав. І це ключ до розгадки феномену негативного відбору нашої еліти.
Чому колишній президент не обирав найкращих на той момент членів суспільства – найбільш фахових, порядних, креативних представників різних галузей і сфер? Відповідь має три складові: 1) тому що ними важче керувати; 2) тому що вони могли виявити незгоду з певними рішеннями чи самими порядками "панського двору"; 3) тому що і без них можна досягати політичного результату (як здавалося тоді В.А.).
І ці три аргументи діяли при всіх президентах. Відповідно, встановилися неписані правила політичного політичного тімбілдінгу: відданість – головне, розум і креативність – не бажані, незалежність – зло.
Ці правила політичного самозбереження наших лідерів "написані кров’ю", і не лише у фігуральному сенсі. Останнім, хто експериментував із яскравими особистостями у своїй команді, був Леонід Данилович Кучма. Пинзеник, Марчук, Лазаренко, Кирпа, Кравченко, Ющенко не виправдали його сподівань, а навпаки стали загрозою для особистої влади керівника держави, а потім і для безпеки та добробуту його клану. Тому в підсумку всіх їх замінили Азаров, Пінчук і Медведчук.
Помаранчева команда Віктора Ющенка вже практично не мала в своєму складі самостійних і мотивованих політиків. За винятком Юлії Тимошенко. Цей виняток і став фатальним.
Кого набрала в свою "штурмову бригаду" Юлія Володимирівна перед, здавалося б, неминучим президентством 2010 року, можна відстежити сьогодні по тому, де опинилися члени команди БЮТ зразка 2009 року протягом наступного десятиріччя.
Жарти про те, що у Макіївці в часи Януковича відловлювали бомжів і таксистів, щоб дати депутатський мандат чи адміністративну посаду в Києві, відображають очевидний факт: донецькі відверто будували свою владу за мафіозним принципом. Чужих там не було, і бути не могло. Хіба що на правах обслуги. Втім, довелося піти на певні компроміси з дніпропетровським кланом і групою Фірташа, що в підсумку і згубило донецький "тисячолітній рейх".
Постмайданна влада довела принцип "довіряй своїм" до крайності. В команді президента Порошенка не знайшлося місця жодному політику з амбіціями, за винятком хіба що Юрія Луценка. Владний центр оточували "діти і слуги", у класичних традиціях феодалізму.
У Володимира Зеленського ситуація взагалі парадоксальна. Окрім "95 кварталу", в нього взагалі немає людей, яким би він міг довіряти. Тому складається враження, що після працевлаштування усіх членів творчого колективу влада керується при кадрових призначеннях санітарним принципом "не зашкодь". Тобто не признач когось, хто може виявитися розумнішим, компетентнішим і чеснішим за тебе.
Як бачимо, система негативного відбору політичної еліти працює в Україні давно і з кожною зміною влади лише вдосконалює свої механізми.
Я вже не кажу про середні і нижчі рівні наших елітних ієрархій. Такої деградації депутатського корпусу і партійних середовищ, такої тотальної дискредитації спільноти суддів і правоохоронців, і такого зниження моральної та інтелектуальної планки в сферах освіти, науки, культури, публічної комунікації дуже важко було очікувати на початку трансформаційного періоду.
Але чому?
У нас же демократія, а її головний принцип – вільна політична конкуренція. Згідно з класичною ринковою теорією, в конкурентній боротьбі перемагає сильніший. Єдине, що в сфері політики "сильніший" не завжди означає кращий. Часом це означає "хитріший", "безпринципніший", "брехливіший", і про це, до речі, попереджав ще Аристотель, говорячи про ризики і загрози демократії.
Ми взагалі підмінили державу і національні інтереси ринком. У нас на рівні політичної еліти не розуміють різницю між підприємництвом і державною діяльністю. У тому ж ряду - набір на державні посади успішних бізнесменів.
Прикметно, що базою для навчання майбутніх депутатів "Слуги народу" обрали Київську школу економіки. Економіки в значенні economics. А в сфері economics головне – це вигода, прибуток, перемога над конкурентом (цьому і навчає Т.Милованов на відомих відео).
Як наслідок, у нас немічні суспільні інститути, нефункціонуючі норми і надто гнучка суспільна мораль. В цих умовах вся соціальна організація тримається на особі людини, наділеної владою. І ця людина має приймати рішення та справлятися з проблемами, які під силу тільки справжнім національним лідерам.
Але цих лідерів нема. На місці лідерів опиняються імітатори, яких занесло на вищі щаблі вітром перемін, або, що більш реалістично для нашої ситуації, волею тіньових маніпуляторів, що зосередили під своїм контролем основні ресурси (гроші, силові структури, медіа).
Кому вигідна інволюція держави та деградація еліти? У першу чергу, нашій вітчизняній олігархії, яка монополізувала канали утилізації національних багатств і видушує з території свого паразитування вже останнє.
Політики, яких вона бере собі на службу, насправді нічого не вирішують. Їхня роль – декоративна, тому й команду вони підбираються під цю імітаційну функцію. Ось чому їм не потрібні поруч розумні, порядні і амбіційні. Такі можуть зламати гру.
Імітаційні владні корпорації, до того ж, створюються на тимчасовій основі. Сьогодні є попит на "національну ідею" - швиденько зліпили блок патріотів. Завтра треба буде "долати кризу" - маєте уряд прагматиків-технократів. Захотілося чогось радикального – і така опція є на нашому політичному ринку.
Завдання тих, кого ми вважаємо елітою - створювати видимість. І ця видимість не може бути тривалою. Тому замість кадрових партій, програм та ідеологій у нас працюють іміджеві інтерв’ю, мотиваційні ролики, політичні слогани і яскраві білборди під час виборів (на цих білбордах вже немає речень, а скоро не буде й слів, залишаться тільки фото, або прізвища, або рунічні знаки).
Невже ви думаєте, що в такій політичній системі може сформуватися відповідальна, компетентна, об’єднана спільними цілями та цінностями національна еліта?