В Африці він бачив на власні очі, що таке тотальний брак їжі й голод, що таке відсутність води і як африканським сім’ям доводиться влаштовувати щоденний хатній побут, маючи на день аж одну миску води – на все про все: щоб умитися і почистити зуби, щоб зготувати щось їсти, щоб пити щось упродовж цілоденної спеки. Виявляється, люди примудряються жити в таких умовах і деколи навіть тішитися тим малим, що мають.
Напевно, неможливо залишатися байдужим до людської біди, коли бачиш її з дня у день і розумієш чиюсь на неї приреченість. Отож Капусцінський летів додому й повертався думками до пережитого та побаченого. У Мілані він мав пересадку й декілька годин чекав на літак до Польщі, тож вирішив скористатися нагодою і пройтися містом. Але, діставшись до котроїсь площі в Мілані, був вражений: вечоріло, люди сиділи за столиками довкола фонтанів, їли піцу й салати, смачні десерти, пили каву, лимонад і вино. Нікому не бракувало їжі й води, панувала спокійна, розслаблена атмосфера. Ще декілька годин тому репортер бачив щось зовсім інше: тотальну злиденність. А тепер перед очима була повна її протилежність. Тут ніхто не переймався тим, що цієї миті десь хтось у світі бідує, комусь голодно й боляче. Цей контраст різонув Капусцінського так, що він мусив зафіксувати свій досвід у книжці. Запам’ятати його. Хоч, напевно, і він, і кожен його читач усвідомлював, що, на жаль, світ щодня виглядає саме так: комусь болить, а хтось у цей час переживає мить радості; хтось плаче, а хтось сміється; комусь бракує грошей на хліб, а хтось перебирає найвишуканішими наїдками в найдорожчих ресторанах. Це наш щоденний досвід і повсякчасна зустріч із контрастами, але найбільше разить, коли вони виявляються аж такі різкі.
Пригадую, коли я вперше теж відчула щось подібне до того, що відчував Капусцінський на тій міланській площі. Була ніч із 18 на 19 лютого 2014 року, перша ніч після розстрілів, і я дивилась стрім із Майдану Незалежності. Бачила багатьох мужніх людей, які вночі стояли на центральній площі своєї країни, тримали оборону від “Беркуту” й молилися, і молилась разом із ними. І водночас відчувала, що світові байдуже. Що хоч що діється з нами, ніхто так насправді не втрутиться. Що чомусь нам доводиться перейти цей досвід самим – без жодного стороннього порятунку. Принаймні ті жахливі лютневі дні були лише нашим досвідом, хоч за нас теж уболівали в різних куточках світу, як колись Капусцінський за Африку.
Відчуваю подібне, коли думаю про наших воїнів десь там, на сході України. Звідти немає стрімів. Ми не бачимо їхньої щоденності – літньої і зимової. Але й те, що долинає до нас із новин, не раз жахає. Їх теж не раз залишено на самих себе.
А минулої неділі, після виборів, що минули в Білорусі, й після побаченого кадру, як вантажівка силовиків збиває чоловіка і проїжджає по ньому, знов, як дежавю, прийшло те саме відчуття. Діється безчинство – і нікому його спинити. Сидиш уночі перед монітором, слухаєш новини і просто молишся, бо більше нічого не можеш вдіяти. Не можеш навіть написати друзям із Білорусі, запитати, чи з ними все гаразд, бо всі вони поза інтернетом.
Минулого тижня багато хто з нас уболівав за Білорусь і постійно стежив за блискавичним розвитком подій. Багато хто запитував у фейсбуці: що в Лукашенка в голові, про що думають диктатори? А мене більше бентежить питання, чому так багато – у кожен час і в кожну епоху – знаходиться тих, хто боронить їхній режим? Боронить, звісно, силою, бо інших методів він не визнає і не має. Жорстокість омонівців у Білорусі, чи беркутівців колись в Україні, чи й узагалі солдатів царя Ірода, який наказує винищити у Вифлеємі та околицях усіх немовлят віком до двох років, і вояки вислужуються, виконуючи наказ, – звідки вона? Що рухає цією жорстокістю і насиллям і де вони беруться? Не маю відповіді на це запитання і не знаю, чи матиму.
Знаю тільки, що де скарб людини, там і її серце. Якщо серце людини м’яке, їй боляче буде забити курку, вдарити кота, копнути пса; а коли серце грубіє, хтось безжально б’є і стріляє людей, кидає їх одні на одних – і далі б’є, не знаючи втоми. Історія повторюється в різних куточках світу і нічого не вчить, бо людська природа все та сама.
Вболіватиму цього тижня за Білорусь і молитимусь, щоб у ній не було місця насиллю та агресії. Хочеться, щоб їм, зрештою, ніде не було місця. І, можливо, щоб вони ніде не мали шансів, варто починати їх викорінювати найперше у самих собі, хоч де ми живемо. Просити, щоб їх не було в наших серцях, щоб їх перемагали внутрішній мир і любов. Бо коли в тобі мирно і спокійно, хіба зможеш вийти на вулицю і вдарити когось чи переїхати? Або захищати диктатора?
Тож прошу про спокій і мир – в Білорусі і всюди. І про небайдужість одні до одних. Щоб ніхто не почувався залишеним на себе самого. Щоб у найтяжчі миті були ті, хто поспішатиме на допомогу й підтримає тих, кому холодно й голодно, захистить і оборонить – нас, а не диктаторів.