Міти сучасної України

З огляду на прохолодний вечір сидимо в цілковито темній залі очікування на бугазькому вокзалі. Не знаю, чому, але світло у вокзалі не вмикають аж до прибуття поїзда з Ізмаїла. Може, це якийсь тутешній ритуал, що його вершать задля кращого розповідання історій, страшних і веселих, як саме життя. Поглядаємо на годинники, прислухаємось до розмов пасажирів. Дідок ліворуч провадить неквапливу епічну оповідь тоном, яким задовго перед ним розповідали про богів та героїв і ветхий днями Гомер, і мудрий солодкоголосий Боян. Бракує тільки живих струн ліри або, на крайній випадок, кобзи, на які він міг би покласти свої віщі персти, щоби славу новоспеченим князям рокотали.

- Батько в Януковича був поліцаєм, з фашистами злигався, німчурі продався. А од нього народилося двоє синів, один Медведчук, другий Янукович. От вони й поділили Україну на три частини, а людей – на три сорти, наче ковбасу, себе ж назвали вищим сортом. Аж тут приходить Тимошенко і каже: “Всі люди рівні! Всі на Майдані стояли!” Тоді вони вирішили звести її зі світу. І посадили в тюрму на багато-багато років… Гірко плакала вона в темниці, аж поки не народився на світ її визволитель, Парасюк…

Молода жінка праворуч тримає на колінах крихітну доню. Та дивиться мультики на маминому смартфоні, захоплено коментуючи запаморочливі пригоди Свинки Пепи та її молодшого братика Джорджа, закоханого в динозаврів. Час від часу лунає телефонний дзвінок і тоді дівчинка віддає смартфон мамі.

- Вова, - каже жінка, - я тобі не ізміняла. Він мені так треба, твій Ігор, як собаці п’ята нога. І ти разом з ним так само. Ми з тобою на все життя клялися любити одне одного, а ти через п’ять років здувся. Бувай здоровий. Дивись, доця, мультик далі…

Просто перед нами сидить цілий клас підлітків з видимими ознаками дитячого церебрального паралічу, кілька хлопців у інвалідних візках. Опікується ними моторна жінка, з тих, на яких віками тримається світ загалом і Україна зокрема.

- Як це нема Бога, - перепитує вона в одного з хлопців, - ти явно перекупався сьогодні. Якби не було Бога, то й нас би не було. Він нас створив, він нами опікується, завдяки Богу ми всім класом поїхали на море. Хто-хто, а я про це точно знаю. Бо від наших правителів хіба дочекаєшся?

Хлопці починають сперечатися між собою. Дехто з них теж має смартфони, і вони незграбними пальцями, ледве потрапляючи на потрібні літери, починають набирати у пошуковому полі слово “Бог”.

Ми сидимо в темряві. Через якийсь час уся ця пітьма з суто вокзальними запахами і політично-метафізичними розмовами починає нагадувати міт про платонівську печеру з ув’язненими, що обмінюються між собою не зовсім вірогідними чутками замість тверджень вивіреного істинного знання.

- Тоді Зеленський приходить до Коломийського, - снує свій епос дідок ліворуч, - став на коліна, отак-о склав руки і каже: “Папа, якщо ти мене справді любиш, зроби мене президентом України!”

Свинка Пепа, яка щойно посварилася зі своєю найкращою подружкою, овечкою С’юзі, змушена припинити розгніваний монолог, бо знову лунає телефонний дзвінок.

- Вова, не тарабань мені через кожних п’ять хвилин, на мене вже люди озираються. Я до тебе не повернуся. І малої ти більше не побачиш. Мене ніхто в житті сукою не називав, козел ти драний. Доця, на, дивись Пепу далі…

Підлітки з церебральним паралічем підводяться, моторна жінка допомагає їм вдягнути наплічники. Накульгуючи і похитуючись, вони рушають до виходу. Незабаром прибуде наш поїзд і ми йдемо слідом. Щойно виходимо надвір, у всіх вікнах вокзалу радісно спалахує світло. Нещодавно відшуміла перша злива цієї осені і краплі, що звисають з електричних дротів, сяють у промінні станційних ліхтарів наче яскраві зорі, ніби сльози солоні, наче виразні знаки того, що жодна пітьма не буває довічною, жодна печера – безвихідною. А отже, Вова таки вблагає жінку,  і вони помиряться, Свинка Пепа порозуміється з овечкою С’юзі, світло неодмінно переможе темряву. І навіть політичний цирк, про який із захватом розповідає небилиці дідок на бугазькому вокзалі, збереться собі одного чудового дня чи прекрасної ночі, щоб поїхати навіки у політичне ж таки небуття, позабиравши всіх своїх клоунів, папуг, собак та інших дресированих істот. 

 ​