Пірнувши – виринай

Ловлю себе на тому, що моя осінь – пора, яку неймовірно люблю – починається наче й непогано, але в ній чомусь забагато дрібних неприємностей із різних боків. У повітрі витає забагато людської тривожності, яка врешті вихлюпується в різні боки агресією – частіше не в реальності, а у віртуальних просторах. Її кількість теж і тривожить, і лякає. Незнайомі люди приходять і втручаються в твої фейсбукові розмови з твоїми знайомими й друзями, доводять тобі щось, про що ти взагалі не запитував, бо й не мав потреби. Нічого про тебе не знаючи, ці віртуальні незнайомці вивертають на тебе гори бруду й сміття, приходять на твою сторінку й ставлять під низкою постів злі смайлики – тільки тому, що ти думаєш інакше, ніж вони, маєш інші релігійні, політичні, культурні чи ще якісь інші вподобання. І тікають, забанивши. А ти дивуєшся: тепер це нормально? Ось така поведінка стає для дорослих людей одним із варіантів норми? Що почувають ті, хто так робить – байдуже, боти вони чи ні? Радість і насолоду? Злорадство чи щось зовсім інше? Імовірно, для ботів це частина добре виконаної роботи. “Добре” в цьому випадку означає завдати комусь прикрості. “Добре” є тоді, коли комусь від діяльності бота стає зле. Але навіщо це людям, які ботами не є, напевно, ніколи не знатиму.

Навіщо приходити й обливати когось брудом? Звідки така інтенсивна злоба? Навіщо ці безконечні соцмережеві “срачі” й наполягання на винятково своїй правоті, а відтак цькування тих, хто насмілюється не поділяти твоїх поглядів? Відколи всі стали експертами з усього і відколи гадана терпимість і толерантність перетворилися на слова, що втратили свої значення? Теж дивуюся, чому в деяких осіб є потреба створювати фейкові акаунти, де можна, сховавшись під псевдом, писати паскудства про всіх, про кого заманеться. Скажімо, про колег. Дуже “зручно”, нічого не скажеш. 

Соцмережі змінили світ, і ми навіть не помітили, коли і як це відбулося. Просто відчули котрогось дня, що ми стали дуже незахищені в цій віртуальності. Що повітря – якщо тільки у віртуальності є щось схоже на повітря – почало ставати токсичним від стилю розмов, від того, як дивно – і не раз дико – поводяться тут, здавалося б, дорослі люди. Ті, хто вже давно мав би позрілішати.

Якоїсь миті, опинившись у цій точці синусоїди, можна просто зневіритися – в людях, у соціумі; завагатися, де твоє місце в реальності, де ніхто нікого не поважає, де розмито поведінкові норми, де на людину не дивляться як на цінність, бо, зрештою, щоби так бачити іншого, треба самому про себе усвідомлювати, ким ти є. Знати правду про те, хто ти. А це питання для зрілих людей. Питання, на які ніколи не почнеш шукати відповіді, перебуваючи в позиції хама.

Від цього повітря паморочиться в голові. Тож мусиш, як плавець, що пірнув до самого дна, відштовхнутися і скерувати свій рух угору. Роззирнутися довкола ще уважніше й помітити тих, хто в цій мережевій павутині своїм письмом і поставою нагадує про гідність. Тих, хто не агресує і не руйнує своїми дописами ані настрій іншим, ані саму віру в людину. Тих, хто творить і тим самим нагадує іншим про те, що ми всі покликані до творчості, а не до деструкції. Несуттєво, про яку творчість ідеться. Чи про спів, чи про писання ікон, чи про ткання ліжників, чи про виготовлення коників із сиру й вироблення вина, чи про писання віршів і прози, чи про приготування смачної їжі, чи про зйомки доброго фільму... Усі ці акти однаково прекрасні. І я вдячна всім тим, хто ділиться в соцмережах досвідами й прикладами, що надихають і підносять інших на дусі.

Дякую й тим, хто милосердний до інших і не відповідає образами на образи в цьому легкозаймистому соцмережевому просторі. І просто тим усім прекрасним людям, які не перетворюються на ботів, а, вибачте за тавтологію, в найкращому сенсі слова всупереч усьому залишаються у віртуальному світі людьми.