Одне з провідних видавництв із глибоким сумом повідомляло, що не може видати мою, вже відредаговану і повністю готову до друку книжку прози, через цілковиту відсутність паперу у країні. Я на той час більше публікував свої твори у самвидаві, зокрема, в часописі “Кафедра”. Подеколи траплялися курйози – твір, нелегально опублікований у самвидаві, через кілька місяців з’являвся друком в офіційному органі Спілки письменників України. У самвидаві паперу якраз ніколи не бракувало, а головним моїм заняттям у цю пору були виступи в складі знаменитого львівського театру-студії “Не журись!”, де відстань від створеного вчора твору до сьогоднішньої аудиторії була мінімальною, оскільки я мав змогу одразу показувати свої пісні сотням слухачів без жодного паперу або, чого доброго, цензури, виконуючи їх наживо, під гітару. Тому відмова офіційного видавництва мене не засмутила і взагалі не справила великого враження. Писати я не кинув, співати теж, роблячи це з більшим або меншим успіхом донині. А от вищезгаданому видавництву поталанило менше, його незабаром трафив, як кажуть брати-галичани, шляк, зрештою, як і переважну більшість інших радянських видавництв.
Якось, гортаючи архіви років через двадцять після згаданого випадку, я натрапив на рукопис своєї першої прозової книжки, яку відхилили буцімто через брак паперу. Сказати, що я геть зовсім забув, про що йшлося в тому рукописі – не сказати нічого. У мене було таке враження, що хтось незнайомий підкинув цю теку з кількома сотнями аркушів навмисно, щоб добре наді мною познущатися. Бо ж ось, я почав читати свій колишній, як потайки вважалося, шедевр, подолав десять, потім іще десять сторінок, а тоді вже вищезгаданий шляк мало не трафив мене самого. Проза була абсолютно безпорадною, її писав юнак без найменшого життєвого, а головне й гірше – без тривалого письменницького досвіду, ллючи цистерни словесної води через невміння стисло сказати посутні речі. Банальні епітети, неоковирна побудова речень, недобра самозакоханість і сміху варта перебільшена сентиментальність, яскрава вторинність щодо улюблених авторів, чиї імена відверто просвічували з кожної сторінки. “Невже це я написав таку каламуть?! І така тупа, претензійна, відверто висмоктана з пальця книга могла піти до друку? Ото би я прославився…”, - нажахано розповідав я дверцятам грубки, за якими життєрадісно палало всеочисне полум’я, одну за одну спалюючи сторінки моєї нереалізованої, на щастя, ганьби, жалюгідного твору, продиктованого виключно однією хіттю – хіттю писати. Я з насолодою палив свій юнацький “роман”, подумки благословляючи давно неіснуюче видавництво неіснуючої вже держави за те, що в них, правдою це було чи брехнею, не виявилося паперу для видання несмачного зібрання багатьох-багатьох невправних і нікому не потрібних слів.
Можна сказати, що мені пофортунило з першою прозовою книгою. Саме тому, що вона ніколи не побачила світ. Але тепер, дивлячись на усе нові й нові назви творів, які з’являються друком у провідних українських видавництвах, слухаючи в соціальних мережах захоплений вереск видавців і редакторів з приводу чергової книжкової новинки, я не раз перепитую себе – чи справді аж так пофортунило цим оспівуваним музами маркетингу і невтоленним бажанням заробити авторам? Чи будуть вони такими ж щасливими років через двадцять, перечитуючи свої опуси, як був щасливий я, палячи невидану базгранину? О, ця загадкова хіть писати, цей неназваний у жодному катехизмі, а проте реальніший за земне тяжіння смертний (чи безсмертний?) гріх самозакоханого споглядання власного імені і фото на обкладинці книги, яку можна поставити поруч із томами Джойса, Кафки, Ернста Юнґера або навіть Германа Броха! Як прикро, що з тих пір, коли наша літературна критика померла, не встигнувши навіть до пуття народитись, ніхто не сказав цим охопленим жагою писати людям, що їм краще би було мовчати, або малювати, або писати – але виключно програми для Windows і Android. Як досадно, що ніхто не надіслав їм листа, що в країні закінчився папір, і ліси закінчилися, з деревини яких той папір виготовляють, і закінчився нарешті безчас, коли довірливим читачам можна було втридорога зіпхнути будь-який непотріб.