Начебто саме час обговорювати результати і майбутній другий тур голосування, неконституційне опитування і наші на нього реакції. Стежити за підрахунками голосів, аналізувати явку виборців... Безумовно, все це важливо. Але якоїсь миті розумієш, що все це вже було і ще буде. У політичному світі постійно вируватимуть пристрасті й працюватимуть політтехнології – не завжди, на жаль, чесні. Можна, звісно, їх обговорювати в ці вибори, і в наступні, і в усі, до яких доживемо, але дивитися лише в напрямку політики не надто цікаво. За обговоренням усіх нюансів виборчих перегонів виявляється страшенно легко забути про себе самих. Про те, що нам справді було би цікавіше зробити, якби нас не затягувало читання новин, гортання стрічки фейсбука чи обговорення виборів із сусідами. Може, ми прочитали би якусь добру книжку, пішли до лісу, зателефонували комусь, кого дуже давно не чули, чи просто зробили би якусь добру справу – одне слово, прожили би день уповні, зосереджуючись не лише на його політичному складникові. Бо життя значно більше за саму тільки політику.
Сьогодні згадую оповідку, яка колись мене вразила й надовго запам’яталась. Знайома монахиня якось дала мені прочитати книжку про святого Силуана Афонського (1866-1938), і в ній було згадано, зокрема, що один із монахів, який жив на Афоні, завжди чекав, коли до монастиря привезуть свіжі газети, й уважно переглядав їх. Натомість святий Силуан ніколи не читав газет. Якось між цими двома ченцями зайшла розмова про читання преси, і перший монах сказав: «Я переглядаю газети, бачу, що діється в світі, і тоді знаю, за що треба молитися». На це його співбрат Силуан відповів: «А я не читаю газет, бо і без них знаю, за що молитися». Десь так само є сьогодні. Часом досить просто роззирнутися довкола, поговорити з дальшими й ближніми, щоби знати, якою є влада, що вона робить для людей, для міст, містечок, райцентрів, сіл нашої країни. І сьогодні, виконавши свій громадянський обов’язок, я обираю подумати ще й про щось інше, не менш важливе за вибори.
Тому дивлюся на цю прекрасну осінь, на мерехтіння листя на сонці в ці не по-осінньому теплі дні й думаю про те, що скоро листопад. Дні коротшатимуть, а тумани густішатимуть. Мене зворушує те, що саме в листопаді, коли світ стає особливо беззахисним і безпритульним, значна частина християн (якщо конкретніше – римо-католики всього світу) впродовж цілого місяця моляться за всіх померлих вірних. В Україні, де римо-католики становлять меншість і де ми звикли в особливий спосіб молитися за всіх спочилих за тиждень після Великодня, ця листопадова традиція виразно помітна хіба що на Західній Україні, де 1 листопада чимало людей теж вирушають на цвинтарі, запалюють лампадки на могилах тих, кого люблять (свідомо не кажу в минулому часі: «любили», бо любов триває, смерть її не скасовує), і моляться за них. У молитві за покійних є якась таїна: ми вже нічого про них не знаємо – ані того, де вони є, ані як далеко від нас те місце, де вони перебувають, але можемо молитися за всіх тих, хто відійшов, до доброго Бога. І ця особлива щоденна молитва впродовж усього місяця викликає в мене особливе тепло. Тому теж складаю свій список, у якому, крім численних рідних, є мої покійні друзі й викладачі, сусіди і просто знайомі. У ньому є і колеги-письменники, яких люблю. Любити якихось авторів – це для мене не просто читати їхні книжки, а й молитися за них.
Особливо згадую про одного з чудових поетів, якого не стало вже майже шість років тому. Я хотіла би, щоб ті, хто любить добрі книжки, неодмінно знали його ім’я. Просте і коротке. Олег Лишега. Поет, якому в радянські часи було заборонено друкуватися, і його перша збірка вийшла тоді, коли Лишезі було вже сорок років. Більшість моїх колег-письменників сьогодні дебютують у двадцять з хвостиком і до сорока років кожен має вже чималенький стосик власних книжок, а ще ж є антології, перекладні видання, в яких друкувалися наші тексти... З Олегом Лишегою було інакше. Він завжди був начебто для надто ексклюзивного кола читачів. Не отримував в Україні премій, зате був оцінений у США, де його поетичну перекладну книжку було нагороджено премією ПЕН-Клубу. Він не умів і не мав потреби себе промувати. І хоч знав собі ціну як поет, ніколи не займався саморекламою. Лишезі пощастило, що в останні два десятиліття життя його друзі й колеги влаштовували його авторські вечори та презентації, запрошували його на фестивалі, знімали на відео його виступи чи просто приватні розмови.
А скільки є письменників із його покоління, якими ніхто особливо не опікувався і про яких навіть у літературній спільноті не особливо знають, як їм тепер ведеться. Я би хотіла послухати виступи Миколи Воробйова, чи Валерія Шевчука, або молодшого від них Василя Герасим’юка, але ніхто не влаштовує їм онлайн- чи офлайн-читань: усі ефіри заповнено молодшими. А так хотілося б, щоб і вони були більше присутніми. Їх теж було б кому слухати. Їх теж є кому любити.
Ми багато думаємо і говоримо про політиків, але не раз забуваємо про тих, хто потребує нашої уваги. Про наших рідних і близьких, про митців, чиї твори підносять нас на дусі й не раз допомагають перейти якийсь непростий період у житті, рятують від депресій і допомагають жити. Частіше присвячуємо свій коштовний час життя чиїмось політтехнологіям, ніж тим померлим і живим, кого любимо. І коли я пишу цей текст, мені неймовірно хочеться, щоб час до наступних виборів був заповнений для нас не лише обговоренням політики, а й уважністю до інших тем. Цікавістю до людей, які є поруч, і згадкою про тих, хто далеко. Щоби ми жили насиченим і повним, наскільки це можливо в час карантину, життям. Щоб воно не звужувалося суто до політичного виміру: критики політиків, сварок щодо результатів виборів і взаємних образ виборців. Життя є і поза ним.