Бездомні мають право, щоб їх не називали цим покручем-рудиментом із радянських часів. Мають право зватися бездомними, безпритульними, а не бомжами. Мають право на те, щоб ми, незалежно від їхніх життєвих історій, не зневажали й не осуджували їх, не дивилися "крізь них", не відсовували на маргінес – іще більший за той, на якому вони вже опинилися, – а зуміли побачити їхню зболеність і людськість, яка нікуди не зникла. А ми маємо привілей відкрити серце до тих безпритульних, які щось у нас просять, і до тих, які вже ні від кого нічого не чекають.
Мені часом здається, що безпритульні є немовби лакмусовим папірцем для суспільства, який визначає нашу чутливість і вразливість до чужої біди, а водночас і стан наших сердець. І якщо суспільство реагує на присутність бездомних у ньому з огидою, байдужістю, осудом, а часом навіть із жорстокістю, – це кепсько свідчить про нас, а не про людей, які опинилися на маргінесі. Зустріч із чиєюсь бідністю, болем, неприємним запахом чи не надто презентабельним виглядом завжди буде для нас своєрідним іспитом на милосердя і співчутливість. Прикро тільки, що надто часто ми його провалюємо.
Мене дуже вразила подія, яка у вересні сталась у Львові. Двоє молодих хлопців упродовж декількох днів у закинутому будинку знущались із двох бездомних і катували їх, до того ж знімали весь процес на смартфон. Обоє бездомних від завданих катувань померли. Як таке взагалі можливо? Що має відбуватися в голові молодої людини, яка обирає собі за розвагу знущання з двох старших безпритульних чоловіків? І що це говорить про всіх нас, про суспільство як таке? Відповідь прикра. Що в ньому насправді майже немає місця для слабких. Що в ньому люблять історії успіху, шанують визнання, люблять сидіти на перших місцях на всіх прийняттях, реалізовувати успішні проекти, подаватись на ґранти й вигравати їх, але дуже-дуже мало кому з успішних людей є діло до тих, хто не є успішним. До хворих і людей з інвалідністю, до самотніх і стареньких, до бідних і до безпритульних, до тих, зрештою, хто не зміг реалізуватися.
Але ж ці люди є поруч. І їх багато, і вони є частиною суспільства, хоч комусь це, може, й не подобається. Неможливо, щоб десь існувало суспільство лише здорових і лише успішних людей. Убогі звичайні люди є в усіх суспільствах, але скрізь до них ставляться по-різному. Десь їх відштовхують і б’ють, а десь учаться їм послужити. Щасливі ті, хто сприймає чиюсь неміч чи біду не як підставу для насмішки, а як нагоду прийти на допомогу тому, хто в потребі. Хто бачить у безхатченкові сестру чи брата, людину, якій потрібен і шматок хліба, і чийсь привітний усміх, і чиясь доброта.
Я маю друзів, які належать до Спільноти святого Егідія, котра впродовж десятків років опікується бездомними, убогими, тими, хто з різних причин опинився на соціальному маргінесі. Це міжнародна організація, що існує в понад 70 країнах, а в Україні її осередки є в Києві, Львові та Івано-Франківську. Найважливіше, що люди, належні до спільноти, не просто готують їжу й роздають її бездомним і малозабезпеченим у різних районах міста, не просто стараються забезпечити їх одягом і засобами гігієни, хоча це теж, безумовно, важливо – особливо в холодні місяці. Важливіше те, що вони стають їхніми друзями. Спілкуються з ними, переймаються життями безпритульних, убогих, стареньких, впродовж року проводять для них різні заходи, а на Різдво влаштовують для них неймовірний святковий обід.
Сьогодні люди, здається, найбільше цінують час. Дарувати його комусь, бути поруч – це говорити: «Ти потрібний мені. Ти не самотній. Я люблю тебе». Те все, що роблять люди, належні до спільноти, і є повсякчасним промовлянням до тих, до кого вони приходять: "Ти важливий". Кожному важливо мати відчуття того, що тебе хтось чекає, що ти комусь цінний. Але безпритульні, певно, потребують його як ніхто... Тому неймовірно вдячна всім, хто опікується убогими, за приязнь із найменшими світу цього, із найвідкинутішими.
Я недаремно пишу про бездомних на початку листопада. Стає все холодніше. Карантин триває, хворих на ковід також більшає. Наше життя, починаючи від весни, в багатьох сферах перемістилося в онлайн, і ми почасти до цього звикли. Але для тих, хто не має домівок, викликів побільшало. Вони живуть там, де й жили, себто на вулиці. Для них немає онлайну. Їм щодня, як і нам, хочеться їсти й пити. Вони теж, як і ми, хворіють, але їм значно складніше, а то й зовсім неможливо, отримати медичну допомогу, бо мало хто візьметься навіть просто оглянути бездомного. Зрештою, те, що для нас є звичною щоденністю, для них є розкішшю. Розкіш – поспати в теплі. Розкіш – помитися. Розкіш – з’їсти гарячого. Розкіш – почути, що хтось говорить до тебе і що ти комусь небайдужий.
У листопаді нас звідусюди бомбардують реклами, які запрошують покупців спершу взяти участь у всесвітньому дні шопінгу, а тоді потихеньку готуватися до розпродажів чорної п’ятниці. Водночас декілька років тому папа Франциск визначив третю неділю листопада як всесвітній день бідних. Разючий контраст: свято споживання і присутність поруч тих, хто живе з ласки інших і мусить жебрати, щоб купити собі хліба. У всесвітній день бідних церкви традиційно влаштовують обід для убогих, однак невідомо, в якому форматі вдасться провести його цього року.
Ми поволі наближаємося до дня святого Миколая, до Нового року та Різдва. У ці дні обдаровуватимемо одні одних подарунками, святкуватимемо й ділитимемося радістю із найдорожчими. Спробуймо в час, коли ще тільки готуємося до свят, зробити щось добре не лише тим, хто робить щось добре нам, але й тим, хто нічим не зможе нам віддячити.
Хочу запросити всіх, хто читає цей текст, у ці холодні місяці виявити трохи тепла до людей, які з різних причин опинилися на вулиці. Пошукайте, чи є у вашому місті організації або спільноти, що опікуються бездомними, і поцікавтеся, чи не потрібна їм допомога (може, фінансова або допомога продуктами чи теплим одягом). Не бійтеся почастувати пиріжком та гарячим чаєм того, хто сидить і жебрає. Не бійтеся підійти й до того безпритульного, який уже втомився жебрати і нічого не просить, і теж його почастувати. Ми стаємо справді щасливими не тоді, коли купуємо собі новий смартфон чи омріяну машину, а тоді, коли робимо добро, коли це стає звичкою. Тоді серце по-справжньому тішиться.