Жан-Поль Сартр. Диявол і Господь Бог. – К.: Видавництво Жупанського, 2021
Свого часу автор цієї книжки написав, що був би дуже радий, якби майбутні покоління з усіх його творів пам’ятали роман “Нудота”, а також… п’єсу “Диявол і Господь Бог”. Події історико-філософської драми “Диявол і Господь Бог” відбуваються в Німеччині XVI сторіччя, в часи так званої Селянської війни. Автор у своїй п’єсі, в притаманній йому філософській манері, надзвичайно по-сучасному порушує одвічні питання Добра і Зла, а також місію вільної людини у цьому світі. Якщо згадана “Нудота”, що вела в екзистенційні нетрі, викликала стан, який відповідав її назві, то у п'єсі “Диявол і Господь Бог” мова зовсім не про релігію чи віру. Цей твір наочно продемонстрував, чому багаті будуть багатіти, а бідні - бідніти. Дія у ньому відбувається у розшарпаній селянською війною Німеччині XVI ст. Однак історія для автора - всього лише фон, адже герої у старовинних костюмах мислять цілком сучасно, намагаючись відповісти на одвічні питання: що є Добро і Зло, у чому полягає свобода людської особистості.
Емма Андієвська. Джалапіта: мала проза. – Х.: Фоліо, 2020
У житті авторка цієї збірки така сама, як у творчості – письменницькій чи малярській: вона натхненна, непосидюча, вибухова і незрівнянна. З капців померлого чоловіка, які пропонувала у подарунок Жадану, може зробити як не інсталяцію, то цілий перформанс. Мабуть, найкраще її незмінний модернізм, якому вона не зраджує від 60-х років, починаючи стилістикою і завершуючи зачіскою, продемонстрованій саме у цій малій прозі того ж таки періоду. Отже, “Джалапіта” і “Тигри” - здебільшого те, що увійшло до книжки, і що насамперед авторка передала в Україну на початку 90-х. Про що ця проза, що сповідує післявоєнний досвід екзистенції, а говорячи простіше – описує стан людини вкрай самотньої, хоч би й на прикладі небувалої істоти з купою лап, облич, сердець та кумедних історій. У “Тиграх” не краще, там чолов’яга дресирує їх у власній квартирі, де насправді нікого, крім нього, немає. Або баба на ринку вся в риб’ячій лусці плаче через те, що «він не повернеться», а ще одна іде впоперек вулиці, і крізь неї проїздять автівки, вантажівки і повільно завалюється шатер світобудови… Основний лейтмотив цих новел, крім згаданої самотності – пошуки чогось сутнього, крім неї. Хоч у “Маленькому принці” Екзюпері, хоч у Хіменеса з його “Платеро”, рідним братом Джалапіти.
Ольга Токарчук. Бігуни. – К.: Темпора, 2020
Насправді ця книжка, що отримала Букерівську премію, а сама авторка – Нобелівську “за оповідальну уяву, яка з енциклопедичною пристрастю зображує перетин кордонів, як форму життя” - не зовсім роман. Сталого сюжету і певної розв’язки ця історія не має, це швидше роман з дорогою, книга-мандрівка, лексикон пригод, роуд-сторі, якщо вже бути точним. Дівчина шукає недосконалості світу; анатом шукає джерел свого болю. Він втратив спокій; вона вірить, що неспокій святий, і тому треба бігти. Або ще є правитель, який тікає від смерті, та професор, який рушає їй назустріч. Словом, складання пазлу, проживання фрагментів і дорожніх нотаток, з яких виникне чийсь всесвіт. Або не виникне, бо іноді так і не зрозуміти, чому тікають герої, як, наприклад, жінка з дитиною, яку, все-таки, наприкінці знаходить чоловік… Іноді це уривки з десятка слів, іноді – на кілька сторінок. В кіно цим грішив Вім Вендерс в “Алісі у містах” і Том Тиквер у “Біжи, Лоло, біжи”. Хоч у книжці Токарчук рухаються не від початку до кінця, а від точки до точки, від зупинки до наступного перепочинку, між двох полюсів життя. Ці точки – здавалося б, незалежні острівки, але мандруючи від одного до другого, можна відкрити їхній нерозривний зв’язок.
Кузьма Скрябін. Проза, поезія. – Х.: Фоліо, 2020
Двісті доларів віддав герой однієї з оповідей, що склали цю збірку, за купу раритетного брухту назвою “Побєда”, щоби обернути його в далекій Німеччині на менш архаїчне авто. З одного боку, біографічна подія, яка дозволила авторові засвітитися в якості оригінального письмака. Що ж це за жанр? “ – Вас іст дас? – спитався він мене, і якби знав наше слово “б…ь”, то закінчив би фразу тим, чим закінчив би я на його місці”, – визначався свого часу автор на підступах до Берліну та свого власного дебюту. Типова роуд-сторі, щоправда, виконана без класичного занудства як у батька жанру Керуака (“В дорозі”) і зайвого епігонства, як у Жадана (“Берлін, який ми втратили”). З іншого боку, авторова увага не до себе, як об’єкта піару, а до читача, як достойного співрозмовника, висуває цю книжку до розряду бестселерів. Тож історія України буремних часів прикордонного рекету, “безнадійно довгих, як романи Толстого, черг на кордоні” та інших принад дрібного заробітчанства, розповідається Кузьмою не по-європейськи іронічно чи стьобно, а з непідробним галицьким гумором, авторським гонором, радісним гамором. Звісно, муляють при цьому неоковирні “фонарік”, “руль”, “комиші”, “піднос” та “одіяло”, вжиті не героями, але самим автором, та навіть цей суржик не псує процесу читання. Оскільки надалі важко встояти перед такими перлами суто народного гумору, коли “машина нервово тріпнулася, як гордий окунь, який ганяв на озері маленьких рибок і зненацька здуру зачепився плавником за гачок п’яного вуйка Стефана, який, не підозрюючи такого приємного повороту подій, наливав у човнику ще підисєточку за здоров’я кума”. До збірки також увійшли вірші автора, де, крім звично галицького “всьо, пока”, маємо суцільні “паруси”, “конфетки”, “шаріки” та “сільодки”. Можливо, співаючи про таке, автор ставав ближчий до народу, оскільки зі сцени, у книжці і часом в кіно спілкувався тією самою “народною” мовою.
Петро Шекерик-Доників. Дідо Иванчік. – Бруструів: Discursus, 2020
Цей роман, написаний гуцульською говіркою і перекладений сучасною літературною мовою – справжня енциклопедія гуцульського життя. Історія головного героя – це шлях горянина, мисливця і мольфара, який, конкуруючи за право бути найкращим, практикує “замовляння”, “обертини” й “чінки”, відвідує весілля й похорони, церкву й полонину, має справи з бандитами й бісами, косарями й мольфарами, будує, танцює, рефлексує і курить люльку. Це також проникнення у свідомість гуцула наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, де градовий бог є не менш реальним за цісаря, а кохання до мавки може бути сильнішим за любов до власної дружини. “Дідо Иванчік” — найбільший і, безперечно, найважливіший текст, писаний гуцульською. Ця важливість формується з двох рівнозначних складових: - зауважує Іван Андрусяк, перекладач роману. - 1) літературної — адже це самобутній і цікавущий у художньому сенсі роман із харизматичними персонажами та розмаїтими родинними, соціальними, психологічними, гумористичними, міфологічними, мисливськими, ба навіть детективно-кримінальними сюжетами, які міцно сплетені між собою; 2) історично-фольклорно-етнографічно-пізнавальної — адже тут у художній формі прописані звичаї, вірування, традиції, обряди, ремесла, уклад життя старовіцької Гуцульщини”.