Коли це трапиться?

Знаєте, як у аналітичних записках американські ефбеерівці донедавна змальовували перспективу чергової терористичної атаки? Доволі просто: "Питання не у тому, чи це трапиться, питання у тому, коли це трапиться…".

Я до того, що схоже формулювання вже застаріло, і врешті-решт, світ, та, зокрема, американські аналітики виразно і втямливо декларують своє ставлення до того, що у Росії офіційно називають "суверенною демократією", у кухонних розмовах десь у Хімках пошепки – путінським "беспредєлом", а на майданах європейських міст – відвертим фашизмом...

Усі "старосвітські праві" можуть аплодувати, коли президент Путін перед телевізійними камерами, що відтак транслюють його промову на увесь світ, зважується промовити не те що непристойні, а просто-таки табуйовані у демократичному товаристві слова про захист прав «соотєчествєнніков».

"За давніх устояних часів історична реальність створила словник понять, який адекватно виповідає її приховану сутність, – пише Ортега-і-Гасет у есеї "До питання про фашизм". – Скажімо, півстоліття тому так звані ліберали дійсно були лібералами, а консерватори – консерваторами. За нових часів історична реальність стала іншою, не здобувшись, утім, на створення нової мови… Загальноприйняті поняття… поєднуються в якийсь ієрогліф".

Україна волає про загрозу фашизму на кордонах тихої і безпечної Європи. А наші офіційні чинники досі користаються дипломатичними "ієрогліфами", відверто уникаючи слова «війна». Ба більше: вимагаємо від америк та європ розмаїтих санкцій проти агресора, а самі залюбки несемо гроші у його банки, купуємо його товари, обурюємося, що йому не смакує наше сало і сир.

...Я згадую Винниченка, – соціаліста й ліберала, – який непокоївся тим, що після російського жовтневого перевороту Київ сповнився, окрім вигнаних з сусідських теренів інтелектуалів, різного роду "сміттям", серед якого у нинішні часи превалюватиме кримінал. Я бачу, як зараз російський бізнес, інтелект (нацпрєдатєлям, судячи з останньої промови ВВХ, там вже готують нари) алярмово шукає нагоди втекти з тамтешнього титаніка. Але разом з ним таких же шлюпок потребує й блатне шумовиння.

Я не можу зрозуміти, скільки ще треба підірвати будинків у Москві, скільки ще треба убити журналістів, скільки залпів Градів по Українському сходу з території «Раші» бракує, щоб світ зрозумів, що мова про "звичайний фашизм", а не про "боротьбу з тероризмом"?

Захід ще сподівається, що нинішня політика ВВП – це хитромудрість тактичних ходів з метою уникнути відповідальності за українські Крим та Донбас. Але, мабуть, амплітуда терору і свавілля, спричиненого звичною політичною практикою Москви, таки зашкалила за межі звичних політтехнологій, переступила державні кордони. До речі, не сьогодні і не вчора. Для склеротиків нагадаю не банальний приклад Грузії, а вбивство Літвінєнка у Британії чи Яндарбієва в Катарі.

Українсько-російська війна у Донбасі – це вже, далебі, не симптоми, згадані мною. Це - клінічна картина недуги. Тепер залишається очікувати, коли ж вголос нам скажуть її назву і політичні важковаговики, лідери сучасної Антанти. Чи побояться, що Путін звинуватить їх у зраді, як позавчора на Поклонной горі їхніх попередників часів Першої світової. Путін, мабуть, керується гаслом одного російського філософа, про якого оце недавно згадав Яков Кротов: "(Він - Авт.) закликав воювати з любов'ю — вбивати ворожого солдата з любов'ю до нього, ну і, звісно, з любов'ю до своєї батьківщини, це вже само собою. Минуло сто літ, і війни тривають, хоч і стало їх набагато менше, і знову нападають, і перший порив — убити нападника в ім'я любові".

Тож страх треба сховати подалі. За вікном палає вже Третя.