Так, Путін — зло. І він напав на Україну. Але в наслідок чого? Пропонуємо обговорити відповідь на це запитання.
Адже, чи напав би на нас Путін, якби ми були сильною, консолідованою державою: з професійним державним керівництвом, армією, стабільно зростаючою економікою та високим рівнем життя населення?
ПЕРШИЙ ЕТАП - «ОЛІГАРХИ»: ВІДСІЧ ЗДОРОВОГО І ВИСОКОКОНКУРЕНТНОГО
З одного боку — інфантилість пострадянського суспільства, з іншого — жадібність і нахабність «червоних директорів» призвела до того, що в Україні почала відбуватись деградація на всіх рівнях життя, а організацією життєвого простору молодої держави почали заправляти клани. Як писав відомий дослідник, автор «Дня» Джеймс Мейс, у 1991 році «незалежність здобула УРСР». І перетворення пострадянської реальності було першим викликом для української влади, яка не впоралась з ним, бо була зайнята іншим...
«Кланово-олігархічна система, яка була започаткована в часи Президента Кучми, підірвала основи національної безпеки України. Її суть полягала в тому, що державний ресурс був розділений між основними групами, які не мислили категоріями національної безпеки, вони мародерствували в Україні, не дбаючи про її долю. Після виборів 1999 року я написав, що під фундамент України підклали вибухівку. Тоді «політтехнологи» почали структурувати країну, влада застосовувала технології соціального управління, почалось використання злоякісних піар-технологій, політичних маніпуляцій.
В той час як на пострадянському просторі встановилися сильні авторитарні режими, в Україні зберігалася слабка та незбалансована влада. Україна для Путіна виглядала «несправжньою державою», чим провокувала на агресію до себе», — говорить доктор політичних наук, завідувач відділу політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень Максим РОЗУМНИЙ.
Були моменти, коли Україна могла звернути з колії, яка на вела її до колапсу. На думку політолога, директора соціологічної служби «Український барометр» Віктора НЕБОЖЕНКО, ще на початковому етапі, коли виправити все було відносно легше, їх було два. «Перша помилка — звільнення з посади прем’єр-міністра, а потім з посади секретаря РНБО Євгена Марчука, який міг серйозно укріпити військово-політичний блок в Україні. Коли Кучма позбавлявся від кандидата в президенти Євгена Марчука, то зі свого боку він робив все чітко, як людина, яка хотіла монополізувати владу. Марчук вірив у домовленості, і пожертвував тоді політичною перспективою, заради того, щоб зробити все, на що він був здатний, аби украпити українську безпеку. Але Кучма порушив ці домовленості», — розповідає Небоженко. А друга підказка, якою неправильно розпорядилася Україна — прикордонний конфлікт на Керчинській протоці. «Після всього, що відбулося, ми навіть не наважились змінити структуру військових округів та виставити на східному кордоні якісь військові сили. А тоді можна було сформувати нову армію, адже в той час відбувався підйом економіки. Так, ні, влада продовжила грабунок, а з тим — руйнування оборонного організму України», — говорить Віктор Небоженко.
Окремої уваги в аналізі українського вкладу на шляху до війни заслуговують комуністи. Класична п’ята колона. Союзники агресора в часи, коли приймалися найбільш драматичні для української державності рішення. Але саме Президент Леонід Кучма під вибори 1999 року відновив їх в українській політиці. А зовсім нещодавно, коли розпочались суди, щодо заборони діяльності компартії в Україні, другий Президент виступив з заявою, що мовляв не потрібно їх забороняти, вони самі себе зживуть. І власне саме тому ми вважаємо симптоматичним знімок Дмитра Ларіна, який ми використали на першій полосі. для ілюстрації теми про український вклад на шляху до війни.
ДРУГИЙ ЕТАП — «ПОМАРАНЧЕВІ»: ІНФАНТИЛЬНІСТЬ
Утім попри усі «старання» система Кучми таки дала збій. Антиконституційна спроба переобратися на третій термін. Касетний скандал. Підозра у вбивстві журналіста Георгія Гонгадзе. Все це спровокувало таку глибоку політичну кризу, що зрештою, затиснутий у лещата кланово-олігархічного грабунку, народ вибухнув Майданом. «Бандитам тюрми!», «Банду геть!», «Разом нас багато» — українці піднялись на революцію проти системи. Але інтереси тих, хто стояв на Майдані і на сцені Майдану вступили у протиріччя. І зрештою спроба змінити правила гри в країні провалилася.
«Після 2004 року Україна вступила в період внутрішньополітичної турбулентності. Значною мірою вона була спровокована. Конституційними зміни 2004 року виглядали досить дивно. Радше — як ультиматум. Чому вихід із політичної кризи був можливий лише тільки за умови переходу до парламентсько-президентської форми правління? Розрахунок був простий — за такої форми правління сильну владу і послідовну політику реалізувати буде дуже важко. Це — був ще одна тонна тротилу під фундаментом української держави — інституційна: щоб розбалансувати державну машину в такі державі достатньо посварити прем’єр-міністра та Президента», — розповідає Максим Розумний.
Та в цей час Росія вже почала серйозну підготовку до наступу. «В період президентства Ющенка РФ розгорнула агресивну риторику стосовно України, почались «газові війни», наша держава стала ворожо сприйматися росіянами», — зауважує Максим Розумний.
А що у відповідь офіційний Київ? Нічого. В часи президентства Ющенка, говорять експерти, був шанс України повернутися до теми вступу у НАТО, яку у липні 2004 року, не без сприяння Володимира Путіна, «похоронив» Леонід Кучма. Але цього зроблено не було.
«Президент Ющенко, при всій своїй прозахідній позиції та конфлікті з російським керівництвом, в плані піару частково підігравав тодішньому президенту РФ Медвєдєву, який боровся із українським президентом-»націоналістом». До того ж, проїздивши весь 2005 рік по закордонню та зриваючи аплодисменти в усіх парламентах Заходу, Ющенко не зміг знайти чіткі аргументи для більш тісної співпраці з НАТО. В той час дипломати жалілися, що український президент більше говорить про Голодомор (що звісно справедливо, але важлива ж пропорція), аніж про Північноатлантичний альянс. Його більше цікавили внутрішні гуманітарні питання та перемога над власними опонентами всередині «Нашої України», а не загроза затягування вступу до НАТО. І це лежить не стільки на волі Путіна, який в 2008 році в Бухаресті закотив істерику, скільки на тому, що Україна не знайшла дипломатичних інструментів та підходів до Заходу», — говорить Небоженко.
«Політична конкуренція та нестабільність так само погано впливали на обороноздатність країни. Але це відповідальність всієї рихлої та немічної української еліти, — говорить про період президентства Ющенка Віктор Небоженко. — Біда нашої еліти — несерйозне ставлення до державних інститутів. Все легко змінювалося, сприймалося через особисті зобов’язання та хабарі. Різниці між силовиками, бюрократами, ЗМІ, олігархами, політичними партіями майже не існувало».
Зрештою Президент Ющенко повернув у політику свого опонента Віктора Януковича, який після Помаранчевої революції був у глибокому нокдауні. А тут, раптом, почались круглі столи, конференції...
«У приході до влади Януковича винна і «помаранчева команда», якій забракувало єдності, щоб не допустити реваншу прокремлівських сил. В цьому винувате і суспільство, яке після перемоги Помаранчевої революції, замість того, щоб включитися в роботу та трансформувати владу, розійшлося по домівках та звалило всю відповідальність за провал на керівників держави», — говорить кандидат історичних наук, директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ЯТРОВИЧ.
ТРЕТІЙ ЕТАП — «СІМ’Я»: ГРАБУНОК В УМОВАХ СПУСТОШЕНОСТІ РЕСУРСІВ
Все, що відбувалося потім вже виглядало як каскад спецоперацій Кремля, розрахований, небезпідставно, на відсутність в українській владі людей зі стратегічним мисленням.
«На якомусь етапі кланово-олігархічний варіант управління країною та соціальної організації себе вичерпав, — розповідає Максим Розумний. — Це сталося трохи раніше, аніж розпочався Євромайдан. І це зафіксовано конкретними подіями, а саме отриманням від РФ кредиту на погашення у бюджетної дірки, яка виникла в 4-му кварталі 2013 року. Фактично, система розкрадання не дожила до кінця 2013 року та до здачі України», — розповідає Максим Розумний.
Умовна спецоперація — «газова криза 2008 року» — пройшла успішно. Україна підписала кабальну угоду, яка підірвала її економіку на роки. «Потуги» скинути ярмо шляхом «здобрення» Кремля Харківськими угодами підготували плацдарм для анексії Криму.
«Харківські угоди — це класичний приклад капітуляції. Там є всі ознаки спецоперації. Учасники цього підписання розповідають, що вони їхали дивитись авіаційні підприємства, були плани поїздки по Харкову, зустрічі із населенням. Але раптово їх посадили в авто, відвезли та представили документи для підписання. Так діють або при капітуляції, або коли одна країна проводить спецоперацію із правлячою верхівкою іншої країни», — розповідає Віктор Небоженко.
А незграбна судова справа проти підписанта кабальної угоди — прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, закінчилась для її виконавців пасткою, виходу з якої вони так і не знайшли. Все це відбувалось на тлі продовження мародерства, грабунку виснажених за попередні 15 років існування кланово-олігархічної системи державних ресурсів. Абсолютної байдужості до зміцнення владних інституцій як зовнішніх так і внутрішніх. І повному інформаційному вакуумі по відношенню до населення. І все це закінчилось вибухом, Майданом, а зрештою — війною.
«Беззаконня, яке панувало в країні до цього часу, та відсутність порядку стимулює громадян шукати якусь форму цього порядку всередині або ззовні країни. Одна частина України бачила цю можливість у Європі, інша — у «сильній руці» Путіна», — розповідає експерт Інституту політичної освіти Олександр СОЛОНТАЙ. Найкращі провокації до агресії, підсумовує експерт, були проведені режимами Кучми та Януковича.
***
«Але українська влада як робила достатньо провокаційні речі, так і продовжує їх робити. Закони про Донбас та про зону вільної торгівлі у Криму цьому свідчення. Коли треба пом’якшувати податковий клімат, лібералізувати економіку, розширювати повноваження місцевого самоврядування та проводити децентралізацію влади на материковій частині України, такі умови отримують окуповані регіони.
Тому сьогодні головне завдання для нашої влади якнайшвидше розпочати проведення реформ та змінити цей уклад, який продовжує руйнувати нашу державу. Без реформ може статися новий внутрішній конфлікт, в тому числі збройний, що дасть Путіну можливість відхопити ще декілька регіонів України», — говорить Олександр Солонтай.
КОМЕНТАР
Сергій ВИСОЦЬКИЙ, політичний оглядач Liga.net:
— Ми намагалися загравати з людьми, які були нашими ворогами, які гальмували наш розвиток і нашу економіку. Устрій олігархічного капіталізму, в якому влада виступає розподільником благ і поглиначем корупційної ренти, а президент — арбітром олігархічно-капіталістичних відносин, завели країну у внутрішньополітичну й зовнішньоекономічну безвихідь. Відсутність реформ і модернізації разом з тим, що такий устрій дозволив Росії зробити спробу поглинання нашої держави, — це й призвело до Майдану.
Корупційну ренту було набагато простіше ділити з Росією, адже наші олігархи та політики говорили з російськими однією мовою. Це мова тіньових грошей, які оберталися за газовими, бартерними й іншими схемами. Їх встановлював ще Лазаренко, потім Тимошенко й Кучма через «Ітеру», потім «RosUkrEnergo», яке панувало в країні аж до 2009 року. 2010 року з підписанням Харківських домовленостей відбувся фактичний продаж країни Януковичем. Далі стався зрив Асоціації з ЄС за хабар у 15 млрд доларів і за обіцянку вигоди в 30 млрд. Подальший план Януковича полягав у розпродажі української «оборонки» російським підприємствам.
Як тільки Майдан спробував поставити під сумнів доцільність корупційних схем з Росією й задав вектор європейського розвитку України, РФ зреагувала, почавши війну.
23 роки в Україні не робилися спроби побудови цивілізованої держави. Починаючи з політики багатовекторності Кучми, через патріотичну риторику Ющенка, яка не заважала російським галузям і олігархам продовжувати поглинати власність в Україні, й закінчуючи Януковичем, який почав розпродавати країну Росії по шматках.
З владної еліти витіснялися люди, які могли змінити напрямок розвитку держави. Той устрій, який розвивався в Україні, передбачав, що єдина доцільність перебування чиновника в кріслі — його хабароємність. Чим більше чиновник приносив грошей своїм заступникам, тим більшою була його цінність. Відповідно, така мета й цінність не збігалася з логікою розвитку держави. Євген Марчук — класичний приклад того, як капіталістичний клан Пінчука й Кучми 1999 року під час виборів витіснив людину з державним мисленням шляхом «розпасовки» з комуністами й іншими корумпованими політиками.
У цьому всьому й винна наша влада. І якщо вона продовжить у тому ж дусі, це викличе новий Майдан і продовження революції, що поставить питання насильницької зміни еліт.
ДЕНЬ
