«Прошу я ваших голосів! Я бився
За ваші голоси! Я вартував їх!
Одержав майже тридцять ран за ваші
Прекрасні голоси! Звершив немало
Я подвигів. Де ж ваші голоси?!»
(Вільям Шекспір. «Коріолан», переклад Дмитра Павличка)
Це найбільше, що міг зробити митець для нашої країни. Я про постановку шекспірівського «Коріолана» Владиславом Троїцьким. Однак, боюся, цю виставу, таку потрібну для народу, народ зненавидить. Ні, навіть гірше – до потрібних вух ця історія просто не дістанеться.
А історія така. Римський полководець Кай Марцій повертається з черговою перемогою. Він взяв місто Коріоли, відтак його нарікають Коріоланом і висувають в консули. Радники кажуть йому – покажи свої шрами народу, розкажи про свої подвиги – і римляни віддадуть тобі свій голос. Але наш герой лиш гнівається на такі поради. Народ йому ненависний, Коріолан зве його плебеями, невігласами та черню. Сміливий, благородний і патріотичний воїн нізащо не хоче підлещуватися до римлян, вихвалятися подвигами перед людьми, яких зневажає. «Звільніть мене від звичаю старого, не можу я на площі голим стати, показувати рани темним людям, щоб мати їх підтримку».
Ні радники, ні матір так і не змогли переконати Коріолана бути розумним політиком та говорити людям те, що вони хочуть чути. Конкуренти використовують його гординю і принциповість, налаштовують народ проти нього і всі разом виганяють полководця з міста. Бо люди обирають тих, від кого чують приємні та улесливі слова. Їм однаково на професійні та моральні якості правителя. Охоплений гнівом і образою, Коріолан йде до смертельних ворогів – вольсків, у яких ще недавно відбив Коріоли. Він каже, що допоможе розбити Рим з усім його народом.
І йому це майже вдалося, але не витримавши прохань дружини, сина та матері, Коріолан обмежується лише мирним підписанням. Воно хоч і врятувало місто від гибелі, але все ж стало для нього ганебним. Втім, вольски, підбурені своїм полководцем Туллом Авфідієм, замість подяки, вбивають того, ким захоплювалися ще вранці. Та вже за мить жахаються свого вчинку і з почестями ховають багатолітнього ворога.
Владислав Троїцький вважає, що саме цей текст є для нас із вами найбільш актуальним з усіх. Важко не погодитися. Шекспір точно описав усі біди, від яких наш народ так і не зміг позбутися. Тому глядачам української постановки його п’єси, крім яскравих декорацій та фантастичної музики, потрібно приготуватися ще і до щедрої порції ляпасів. «Ви змінюєте думку – благородним звете того, кого ще так недавно ненавиділи, підляком - того, кого любили».
За прикладами ходити далеко не потрібно. Не далі, як минулої зими український народ носив на руках співачку Руслану. Ті, кого вона страшенно дратувала, категорично не сприймалися. Зараз Руслану заведено поливати лайном. Ще минулої зими страшно було сказати вголос, що той Дмитро Булатов – чоловік підозрілий і варто було б у його ситуації розібратися краще. Але за такі слова можна було стовідсотково отримати зневагу усіх навкруги. І що ж? Минає півроку і ми постимо у Фейсбуку смішне порівняння його грудей з грудьми відомої ведучої. Захоплення козаком Гаврилюком перейшло у постійний стьоб, який часто супроводжується зойками на кшталт «як таке могло пройти у парламент?».
І от мені зараз цікаво – що було б, якби усі телеканали враз припинили цькувати Ані Лорак, а навпаки – перейшли до виправдовувань. Чи бодай закликів лишити її у спокої – нехай їздить, куди хоче. У нас, здається, серйозніші проблеми є. Втім, що тут уявляти? Це ж класика. Він кричить постійно лиш два слова: «слава» і «повісити». Це так Едвард Радзинський писав колись про народ. Хоч він і українофоб, але у цьому збіса правий.
Характерно, що у Шекспіра його римляни хоч і персонаж кепський, але не безнадійний. Поодинці вони здатні критично мислити, не робити емоційних висновків і мати власну думку. Але варто прийти хитрому політику з його політтехнологами, як усі перетворюються у просто керований безмозкий натовп. У нашому випадку хитрі лиси створили атмосферу тотальної ненависті. А вона, як твердив голова безпеки ОУН Микола Арсенич, повністю позбавляє глузду. Генерал забороняв підопічним ненавидіти, бо це завжди на руку ворогам.
Не менш ефективно діє розбурхування національної піднесеності. Це вже не має нічого спільного з патріотизмом, це радше щось схоже на російські істеричні верески про «кримнаш» і «насбоятсявовсеммире». Міхаїл Єфрємов дуже круто сказав: «Любишь Родину – ругай ее». Справжньому патріоту завжди хочеться виправити все погане, щоб його країна була кращою, ніж є. А спробуй якомусь росіянину сказати, що вони зараз переживають однин із найганебніших своїх періодів. І що це абсолютна заслуга громадян, які дозволили вкласти собі в голови казна-що. А потім спробуйте нашому ура-патріоту довести, що не можна обливати людей зеленкою чи кидати їх у сміттєві баки. Як би не чесалися руки. Просто тому, що це не личить цивілізованим людям. Цікаво, на скільки схожими будуть відповіді в обох варіантах? І на скільки має лякати ця вірогідна подібність.
Звісно, в Україні є люди, які мають більше мудрості, ніж бідний Кай Марцій Коріолан. А хоч би і Святослав Вакарчук, який постійно тримає себе в руках і закликає інших робити те саме. І, благо, йому це справді часом вдається. Тільки то плюс йому, а не народу.