Говоритиму про потенційно важливі справи, які матимуть значний вплив на становлення Української Республіки (назва держави – просто «Україна» – вважаю дещо неадекватною) як конституційної демократичної держави.
Це проблема співвідношення верховенства парламенту і судового конституційного контролю, що має вирішальне значення для перехідних демократій і оформляє інституційний дизайн конституційного порядку.
Отже, у силу верховенства парламенту він як вищий орган народного представництва здійснює виключні законодавчі повноваження. Хоча це не відповідає реаліям і конституційній системі розподілу повноважень. Адже в державі впроваджено поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Якщо говорити про поділ влади по-вертикалі, то парламент не може втручатися у предмет відання місцевих рад, який зарезервований за місцевими радами у силу положень статті 143 Конституції, яка визначає предмет відання останніх.
Насамкінець, Верховна Рада зв’язана конституційними цінностями – гідністю людини (стаття 3), недопущенням обмеження та скасування прав і свобод людини, порушення суверенітету і територіальної цілісності України (стаття 157). Таким чином, парламент не володіє верховенством, він зв’язаний конституційними цінностями принципами.
У практичній площині це впирається у відносинах більшості та опозиції. З точки зору конституційних цінностей, насамперед людської гідності та прав і свобод людини існує завжди загроза тиранії парламентської більшості, кінцевою метою атаки якої буде саме права і свободи певної меншості. Тому критично важливі є противаги цьому.
Адже контроль угорською партією ФІДЕС такої більшості парламенту, яка дозволила внести реактивні зміни до Конституції Угорщини всупереч базових принципів Європейського Союзу без належного обговорення, призвело до посилення авторитаризму та суперечливим політичним процесам у цій країні. Про таку загрозу парламентського авторитаризму ще в ранні 1990-і попереджував авторитетний угорський конституціоналіст Андраш Шайо.
Завдяки поновленню чинності конституційного закону № 2222 роль парламенту у конституційній системі зростає. Зростає також і важливість запобіжників на випадок тиранії парламентської більшості, бо її принципалом і бенефіціарієм (вигодонабувачем) стає уряд та бізнесові кола, зав’язані на уряду. Звідси – необхідність противаги парламентському абсолютизму.
Такою противагою виступає судовий конституційний контроль. Дилема «конституційний контроль – парламентаризм» є унікальною для кожної країни.
Відверто кажучи, Конституційний Суд серйозно дискредитований після ухвалення сумнозвісного рішення 30 вересня 2010 року, зокрема, за допомогою якого Янукович узурпував владу. Частково Конституційний Суд поновив свій авторитет ухваленням двох рішень, згідно з якими він визнав неконституційним проведення «республіканського референдуму» в Автономній Республіці Крим, а також рішенням про розірвання Меморандуму про співпрацю із Конституційним Судом Російської Федерації, який у порушення Конституції Російської Федерації і міжнародного права легалізував анексію Криму до Росії.
Однак за цей рік КСУ ухвалив лише сім рішень , з урахуванням отого рішення про розірвання меморандуму про співпрацю.
Хоча КСУ міг би й попіклуватися про свій авторитет самостійно, не чекаючи на поправки до Конституції України. Адже він для цього має доволі достойний інструмент – розгляд конституційних звернень приватних осіб (фізичних та юридичних осіб) щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України, що гарантовано статтею 150.1.2 Конституції.
При цьому хочу наголосити, що Конституція взагалі нічого не говорить про предмет цього звернення. Думаю, що кожен здогадається, з чим у рядового індивіда буде асоціюватися таке повноваження Конституційного Суду... Тут не потрібно навіть і трьох спроб. Ну, звісно, це буде порушення прав і свобод людини.
Однак КСУ керується статусним Законом про Конституційний Суд України, який у своїй статті 42 говорить, що метою конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції і законів є захист прав і свобод людини. А ось стаття 94 ЗпКСУ зміщує акценти на якісь проблеми діяльності органів влади, себто насамперед на владну імпотенцію – тут процитую вже повністю:
«…наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод».
Так от, Конституція має тлумачитися як цілісний акт і КСУ має керуватися при зверненні з питаннями щодо тлумачень Конституції у сфері прав і свобод людини саме такими критеріями – гідність людини (стаття 3), верховенство права і пряма дія приписів Конституції (стаття 8), невідчужуваність і невід’ємність прав і свобод людини (стаття 22), право особи на судовий захист, який має бути насамперед доступним і не занадто формалізованим (стаття 55) тощо. Зрозуміло, що КСУ не зобов’язаний тлумачити закони, оскільки вони служать для нього об’єктом оцінки на предмет конституційності, тобто це функція цілком лягає на Верховний Суд.
Однак Конституційний Суд і далі стурбований владною неспроможністю у належного функціонування влади, хоча це безпосередньо не випливає із положень Конституції. Це також не випливає із обґрунтованих очікувань будь-якого індивіда, що звертається до Конституційного Суду Адже індивід очікує від Високого Суду одного – захист і поновлення порушеного права!
Отже, час настав Конституційному Суду стати людянішим та відкритішим у плані розгляду конституційних подань приватних осіб щодо офіційного тлумачення Конституції (тлумачення законів – це виключно парафія Верховного Суду per se і аж ніяк не Конституційного Суду).
Адже у 1930 році у Чехо-Словацькій Республіці парламент не призначив нових суддів до складу Конституційного суду, оскільки суд попередньої каденції протягом майже десяти років спромігся ухвалити лише два рішення. Тому чехо-словацькі парламентарі не вважали за необхідне утримувати високооплачуваних суддів, які не робили довірених їм обов’язків – здійснення правосуддя.
Виходячи із цієї дилеми, парламентарії завжди повинні пам’ятати, що за складних перипетій саме конституційний суд може стати останнім прилистком прав меншості. Натомість конституційні судді мають пам’ятати про свою основну місію – захист прав людини. У своїй діяльності вони мають спиратися саме на силу аргументу, а не аргумент сили.
І пам’ятати про свою примирювальну місію в суспільстві та місію обмеження політичних пристрастей між суб’єктами політичного процесу, який має бути підпорядкований конституційним цінностям і принципам.