Телебачення – це зброя масового ураження

Поки українське керівництво плекає надію на побудову величезної стіни між нами та ворогом, поки прем’єр-міністр Арсеній Яценюк особисто продюсує проект «Європейський мур», ворог «на м’яких лапах» заходить в домівки українців через екрани телевізорів. Трансляція святкового новорічного концерту на телеканалі «Інтер» стала приводом для гучного скандалу та висвітлила системну проблему, що склалася навколо українського культурного продукту.

Концерт, в якому, крім інших, участь взяли і українські виконавці, де висміювалися Україна, Європа, європейські санкції проти Росії та звучали відверті погрози проти України з вуст російських виконавців, проголошених в Україні персонами нон-грата, обурив українське суспільство і поставив питання про негайне прийняття радикальних дій. Майже одразу зазвучали призиви відібрати у телеканала «Інтер» ліцензію. Ба більше, у хід пішло каміння. Українці закликають українську владу втрутитися і припинити інформаційну агресію та паплюження честі та гідності нашої держави.

Агресія, яку чинить Росія за допомогою своїх медіа-ресурсів, направлена не тільки на Україну. Російські телеканали транслюються в багатьох країнах колишнього Радянського Союзу, але сьогодні багато хто з наших сусідів по «тюрмі народів», не чекаючи танків на своїх вулицях, вже поспішає прийняти міри. Так, наприклад, Литва повідомила про відключення телеканалу «Рен-ТВ», «РТР» та «НТВ» на своїй території.

Поговорити про те, як зупинити російську інформаційну агресію, як захистити український медіапростір та чи варто для цього вимикати російські телеканали, я попросила відомого українського митця, музиканта, актора, послідовного захисника української національної культури пана АНТІНА МУХАРСЬКОГО.

- Доброго дня, пане Антін. Я б хотіла поговорити з Вами про ситуацію, що склалася у вітчизняному телепросторі, яку проявила скандальна ситуація, пов’язана з телеканалом «Інтер». В суспільстві тиражується думка, що проблему засилля російських прокремлівських пропагандистів в українському телеефірі можна вирішити закриттям телеканалу «Інтер». Питання ж не в «Інтері» насправді. Питання в тому, що українські телеканали транслюють виключно російський продукт, коли мова йде про розважальний формат. Це і телесеріали, і розважальні шоу, і святкові концерти. З цього приводу виникає питання: а у нас взагалі є можливість створення розважальної телепродукції для масового глядача? Чи ми можемо заповнити ефіри власними силами?

- Тема дуже розлога. Вона має великі причинно-наслідкові ланцюжки. Почну з того, що довгі роки, починаючи з середини 90-х, я, будучи певною мірою причетним до вітчизняного телебачення, мав змогу спостерігати за процесом, що призвів до тих ганебних наслідків, які ми маємо сьогодні. Суть полягає в тому, що з приходом Кучми, коли тільки починалося створення комерційних телеканалів, телепростір було розподілено між україноцентричним «1+1» і російськомовним «Інтером». «Інтер» завжди позиціонував себе, як проросійський канал і рупор Кремля на території України. Туди кидалися шалені гроші і, зрештою, багато серіалів, різних шоу робилися за російський кошт. Про що мова! Там навіть техніка закуповувалася на російські гроші. Фактично, «Інтер» з самого початку навмисно створювався як величезний авіаносець російської пропаганди в морі українства.

Насправді, це стосується багатьох каналів. Наприклад, каналу «Україна» та медіахолдінгу Пінчука. Зверніть увагу! Не дивлячись на те, що на каналах «СТБ», або на «ICTV» гарні україноцентричні новини, їх служби розважальних програм повністю орієнтовані на Росію. Керівниками цих програм є людьми, які чітко виконують певний план, плюючи, як то кажуть, проміж очі українцям. Це є відвертим знущанням.

Тут варто згадати прецедент з «Україну мають таланти» Табачника. Пам’ятаєте, така програма була? Є такий собі Єгор Бенкендорф. Людина, яка виросла в Україні, але, як і багато представників п’ятої колони, «малоросів», відверто Україну не любить. Тобто, це внутрішні вороги нашої Батьківщини, які, живучи в нашій країні, Україну ненавидять і все, що пов’язане з нашою мовою, нашою культурою, навіть естетикою – все це публічно принижують і зневажають.

Саме тому «новорічний шабаш» на «Інтері», який народ помилково сприйняв за «Голубий вогник», для мене є проявом того, що завжди було – публічного знущанням з нашої країни з боку адептів «руського міра», що захопили  медійний простір. Це інерція. Але треба розуміти, що ці люди завжди так робили. Причому, робили свідомо.

Так само було в 2010 році, коли прийшов Янукович і всі ці «табачник-шоу» знову з’явились на наших екранах. «Ах, ви – українці!? Ну ми вам тоді зараз!... Мають вони таланти...». Все це було зрозуміло і, багато хто з відомих людей, ще тоді підіймав питання про засилля росіян на наших екранах. Але нація ставилася до окупації українського культурного простору не як нація, а як населення. Про це свідчить хоча б і рейтинг каналу «Інтер». 30%!!! Це багато. Тому говорити про те, що війна завершена і відбулися кардинальні незворотні зміни у свідомості українців, дуже і дуже зарано.

Виникає питання: що з цим робити? Оскільки принаймні років 15 в український медіапростір активно вкидалися російські гроші - ціла індустрія виробництва російських серіалів набрала своїх обертів. Тому зараз зупиняти їх – це все одно, що зупиняти паровоз, який несеться на повній швидкості і в топку якого підкидаються купюри.

Цей пекельний паровоз зупинити не можна. Його можна тільки підірвати…

- Вимкнути всі проросійські канали?

- В умовах, що склалися, я є прихильником радикального методу аж до  закриття та позбавлення ліцензії. Не можна команду Путіна, яка керує цим паровозом, зупинити умовляннями, або якимись санкціями. Ні, вони все одно будуть перти. Тому я за те, щоб позбавитися їх раз та назавжди. Яким чином це робиться? Якщо в ефірі українського телеканалу виступає людина, що визнана персоною нон-грата, як то Кобзон, Валерія, Газманов та інші пропагандисти «русского міра» – закривати. Auf Wiedersehen! І взагалі, російській продукції треба якось протистояти. Є прекрасні польські серіали, турецькі, європейські, американські. Адже ми знаходимось в стані війни з цією потворною путінською державою, і будь-які російські засоби масової інформації є засобами пропаганди «руського міра» - ворожої нам ідеології.

- Справа в тому, що українські митці готові воювати на цьому фронті. Воювати за розум українців. Але вони потребують площадки. Що ми маємо зробити, щоб у нас з’явився наш український продукт для масового глядача?

- Українські митці не потребують площадки. Нам потрібно єдине: держава має видати закон «Про українську мову в телеефірі». А саме - заборонити взагалі російську мову, російськомовні будь-які державні та національні канали. Я не виключаю, що в Україні можуть буди певні регіональні російськомовні канали і програми. Але, що стосується національного телебачення, то тут політика має бути жорсткою.

Крім цього,  потрібно створити економічні механізми, які підтримують українську присутність в нашому телеефірі. Наприклад, україномовні ведучі мають отримувати більшігонорари. Багато що в цьому світі вирішується за допомогою грошей. Про-путінські теленайманці нам це доводять самим своїм існуванням.

Але держава у нас короткозора, сліпа. Держава у нас ніяка. Хєрова, розумієте? Вона і буде хєровою, тому що вона демократична. Демократія завжди програє в боротьбі з тоталітаризмом. Тоталітаризм сильніший тим, що там є сильна влада, дії якої не обговорюються. Є наказ: «От так зроби!». А в демократії завжди виникає: «Чи робити, чи не робити? А давайте по-дискутуємо. А давайте відкладемо. А давайте от тут подумаємо». Україна опинилася з демократичними цінностями на вістрі тоталітарної навали. І тут ситуація дуже і дуже погана. Перемогти лагідними методами вже неможливо. Безумовно, імперія Путіна рано чи пізно рухне, але чи виживе Україна в тому стані, в якому вона є?

Я повернуся до того, що треба робити. Знімати українські серіали можна? Можна! Є механізми. Держава в цей процес може втрутитися тільки видавши закони за для підтримки тих, хто буде вкладати гроші в вітчизняне кіновиробництво.

Але чому виникла така ситуація навколо українських серіалів? Ви думали про те, чому їх майже не знімають? Наприклад, є ідея зняти серіал за мільйон доларів. Є можливість навіть знайти спонсора. Але коли митці приходять до спонсора і кажуть: «Дайте мільйон доларів зняти серіал», їм відповідають: «Де серіал буде транслюватися? На території України? 45 мільйонів населення?». А поруч російський ринок – 150 мільйонів. От і все. Тому вигідніше взяти російських акторів, відзняти сюжет російською мовою, щоб потім продати цей серіал на російський ринок, де ця продукція потенційно буде споживатися 150 мільйонами глядачів. Плюс Казахстан, плюс Білорусь – ось вам 250 мільйонів, які можуть подивитись цей серіал. Це все єдиний простір. В силу вступають звичайні економічні фактори. Знімати серіал для 45 мільйонів набагато менш вигідно. Тобто, не все так просто.

Ми постійно чуємо: «А давайте знімати українські серіали!» – А Давайте! А де гроші брати? А ніхто не знає. Тому що знімати російський серіал з російськими акторами економічно вигідніше, ніж український серіал, який буде абсолютно локальним і далі Харкова, Донецька, Луганська його не продаш. До речі, саме тому навіть великі країни з потужними традиціями, такі як Франція, програють війну Америці як виробнику великої кінематографічної продукції.

Постійно чутно: «Давайте знімати наші блокбастери. Де наші спілберги та квентіни тарантіно?» А немає. Квентіни тарантіно та спілберги визрівають не в першому поколінні. Вони визрівають в умовах великої індустрії, що закладалася ще сто років тому. Це все одно, що намагатися створити український «Мерседес». Це безглуздо, тому що за «Мерседесом» стоїть більш ніж стотридцятирічна історія.

Тому кричати «А давайте знімемо!»... Не знімемо і не зробимо. І це об’єктивні процеси. Заповнити ефір великої 40-мільонної країни серіалами виключно українського виробництва неможливо. Але, це не привід віддавати власний телепростір «руському міру» на поталу. Тому, якщо нам зараз не вистачає потужностей для власного виробництва, треба заповнювати ефіри європейськими, американськими, навіть бразильськими та польськими серіалами. Тльки не путінським пропагандистським їдлом.

- Але з іншого боку, якщо держава буде якимось чином підтримувати співпрацю український митців з західними компаніями, тими ж французами, італійцями або поляками. Наприклад, якщо на іноземній площадці знімається український актор. Якщо для такого серіалу на державному рівні буде дане зелене світло, це допоможе?

- Це просто теоретизування, тому що кому потрібен український актор, наприклад, в італійському серіалі? Український актор, нажаль, нікому не потрібен. Він неконвертований. Український актор втратив навички. Ну, є якась невеличка група акторів, які набували свої професійні навички, знов таки, в російських серіалах. Але цього замало.

І взагалі, ми можемо випускати максимум десять фільмів на рік. І навіть за підтримки державного бюджету ці фільми запустяться і вмруть. Вже були прецеденти, вже були непогані українські серіали і їх досвід показує, що вкладені гроші не окуповуються. Навіть, якщо спонсор буде патріотом и виділить 10 мільйонів гривень на підтримку вітчизняного кіно без жодного сподівання на отримання прибутків, він зробить це лише раз - в якості благодійництва. Наступного разу він вже такий серіал знімати не буде. Тому що на ці гроші він міг би собі купити або квартиру, або будиночок десь на березі Середземного моря. Маленький, правда. Але все одно. Волонтерська ініціатива, яка економічно не вигідна, не вирішує загальної проблеми. Це замкнене коло. І тому, коли чуєш «Давайте знімати!» ...Да пробували вже десять разів. Нічого не виходить.

- Чи є якісь способи? Може, не серіали, може, дійсно виробляти  якісь власні розважальні програми?

- Якщо подивитися на розважальні шоу, наприклад, «СТБ» або «Нового каналу» ...Вони ж виробляються в Україні на публіку. Рівень публіки дуже маргіналізований. Наша публіка, та й масова публіка взагалі – це така біомаса, жлоби. Серіальні продюсери це чітко розуміють. Там навіть є такий термін – «ботва» - «Піпл хаває».

Масовий глядач – це народ, який є інтелектуально на низькому рівні. Плюс масова культура додатково підштовхує до деградації. Плекається певний образ в жлобському, дебільному, російському кримінальному та напівкримінальному стилі. «Гламурні бляді» і «напівкримінальні хлопці» - оце та публіка, яка визріла в двохтисячні роки. Ця тенденція іде з Росії. З  їх кримінальних серіалів, оспівування кримінальної естетики, плюс -  гламуризація всієї країни. Типу, чим більше стразів, чим надутіші губи і чим силіконівіші ціцьки – тим краще. «Шаріковщина» є базовою тенденцією на телебаченні. Тому що «піпл» - 85 відсотків глядачів, що мають такий освітньо-культурний рівень, - хавали, хавають і будуть хавати.

Телебачення, як відомо, - є зброєю масового ураження. Насправді, хибною є парадигма, що телебачення щось нав’язує суспільству. Навпаки, ініціатива йде знизу. Якщо народ хоче - йому дадуть. Тому що культури в телебаченні бути не може. Це – продукт для бидла, тому говорити про те, що воно має нести культуру в маси – значить не розумітися на специфіці масової свідомості.

Телебачення – це «бидлопродукт», тобто продукт для низькопробного споживача. І якщо ти робиш якесь шоу, де є інтелектуальна складова, воно бере одну тисячну рейтинга. Коли пересічний телеглядач бачить на екрані розумну людину, він апріорі одразу вимикає телевізор, тому що відчуває себе дебілом. Масовому глядачеві потрібен дебільний продукт, щоб почувати себе комфортно. Якщо створити гарне інтелектуальне шоу, воно буде іти о другій годині ночі, бо «піпл», – бабусі, старенькі, всяка бидлота, – не будуть його дивитися в прайм-тайм. І це об’єктивні закони. Елітарна продукція створюється виключно для елітарного споживача.

Ми,  живемо в уявленні, що українці прокидаються і думають: «Боже! Який кошмар! Що сталося з нашим телебаченням!». Кошмар завжди був. І в Давньому Римі плебс також вимагав «хліба та видовищ». Завжди були патриції, які опікувалися стратегічними  геополітичними та культурологічними завданнями, і був плебс, що жив  виключно заради споживання. Ніщо не нове в цьому світі.  Це – природні історії. Люди  в більшості своїй ніколи не будуть витрачати гроші та час на щось, що додасть їм розуму.

- Тобто, фактично українське телебачення може існувати виключно на спонсорські гроші?

-На меценатські гроші. І я тисячі разів вже казав: “Єдине, що Росія зробила в 1996-му році і що ми маємо перейняти для себе - російський закон в сфері культури і кінематографу”. Мова йдеться про те, що гроші, які вкладені в культуру, не обкладаються податком.

- Так, я згодна. Це може стати вирішенням.

- Це єдиний вихід! Коли компанія, яка вкладає в серіал мільйон доларів, з цього мільйона не платить податків - то це вигідно: і для компанії, і для кіноіндустрії, і для держави, в решті решт.  Але, наші державні чиновники не хочуть це робити, мотивуючи тим, що  компанії будуть відмивати гроші.  Добре. Вони відмиють півмільйона, але півмільйона піде на кінематограф. Хоч щось буде робитися. Інакше ми так і залишимось в глухому куті.