Спрага довіри

Європа сигналізує Києву про перспективи членства. Зокрема, устами польського президента Броніслава Коморовскі у Юзефові. Цей сигнал став навіть рефреном передвиборчої риторики західних лідерів. Кажуть, що підсумкова декларація саміту Східного партнерства, який відбудеться в Ризі наприкінці травня, може містити формулювання, що підтверджує право України претендувати на членство в ЄС.

Здавалося б, – чи вчасно? Парадоксальним чином, але тішити таким чином країну, на Сході якої жевріє воєнний конфлікт, - значить, визнавати, що саме там вирішується майбутнє Унії. Це попервах шокує, оскільки такі документи мали б логічно ухвалюватися за часів ще рафіновано проєвропейського Ющенка, звиклого до тамтешніх політичних тусовок, вмілого оратора і креативного співбесідника...

Але, як на мене, сенс нинішньої європейської політики щодо України (попри усі неприємності і розчарування із «занепокоєністю») лежить значно глибше. Мабуть, там, споглядаючи збоку на українські пристрасті, певною мірою впізнають себе, тільки колишніх, впізнають свій шлях до толерації і порозуміння, і виходячи із таких міркувань, вдаються до певних кроків.

У принципі, і я не виключаю варіанту, що "щеплення Януковичем" було потрібне вітчизняній спільноті як досвід, як подолання міфів і фобій. Для Європи – це звично, це вирозуміло, це необхідно.  Роберт Купер, британський дипломат, вважає, що "Європейський Союз – це вічна історія того, як держави зцілюють свої фобії і дізнаються про те, що їхні міфи є не більш ніж міфами... Найкращий спосіб дати собі раду з минулим – це розповісти правду про неї".

Перемога Януковича і безславний фінал його правління – це та правда, яку мусило розповісти собі про себе українство. Правда про те, що всі ми різні, а не "мазані одним миром", що суспільство, якщо хоче вижити, повинно навчитися чути і слухати інших, що шлях до нації – це, у першу чергу, уміння зрозуміти потреби ближнього і толерувати його погляди. Ми перейдемо цей шлях, я переконаний, що той, хто прагне по-справжньому шанувати свої цінності, робитиме це з подвоєним завзяттям, а той, хто лише про людське око декларував популярні гасла, вкотре зрадить самому собі.

Але цей світ не тримається на зрадах, – перш за все, на довірі. І якщо реформи вдарять не тільки по наших гаманцях, але й зможуть викривити наше сприйняття світу, посіяти отруйні зерна підозри до всіх і вся, то вийти з них переможцями зможемо, лише викинувши цю трутку з власних душ.

Гадаю, що над цим замислюються зараз не тільки у Галичині, шокованій несподіваним поворотом долі. Мабуть, і в Маріуполі, і в Києві врешті-решт знайдуться люди, які змусять себе визнати, у якій країні їм довелося жити. І якщо вони направду бажають добра і собі, і їй, то зважаться бодай на маленький, нічого не вартісний крок – вислухати одне одного і повірити у щирість намірів вчорашніх опонентів.

Адже навряд чи зараз хтось – на Заході чи на Сході – прагне до решти витоптати українське поле, залишивши по собі тотальну руїну і розпач. Та й чи варто було витрачати задля цієї мети стільки зусиль та нервів?