Десь на задньому плані залишився мегабаттл про псування/невинність мови. В тому конкретному випадку - мови російської.
Воно й зрозуміло - джаз у Львові, пляжі в Одесі, футбол у Франції, кошмарна спека. Але джаз якось пройшов повз мене, до Одеси я цього літа не доїду, всі фаворити сьогодні перемогли, а спека оце трохи спала, бо ніч...
І я згадав про вікопомну працю Віктора Клемперера "Мова Третього Райху". Я, певна річ, всієї дискусії не знаю. Але, перечитуючи Клемперера, я розумію, що має на увазі Борис Херсонський.
І не до кінця здатен збагнути, чому з такою пристрастю його не зрозуміли шановані мною Юрій Володарський і Олексій Цвєтков. І в мене виникають питання.
Або вони не читали Клемперера. Або вони читали його і не зрозуміли. Або не вважають Клемперера авторитетом.
Або думки й ідеї Клемперера про мову нацистської Німеччини категорично заборонено застосовувати до путінської російської.
Або це вже аж така ненаукова культурологія, що авторитетним джерелом, коли йдеться про мову тоталітарних режимів, бути просто не може.
Або критика мови, якою ти розмовляєш і думаєш, однозначно зазіхає на твою самість і ідентичність, виводячи тебе не тільки з зони комфорту, а й змушуючи самовіддано захищатись...
Можна навести ще кілька "або", але достатньо й цих. Віктор Клемперер, певна річ, не Роман Якобсон і не Ноам Чомскі, та все ж уважний філолог, який прожив і пережив усе жахіття псування німецької мови часів Гітлера. На власній шкурі і був цілковито занурений у предмет.
Це нескладно - почитати Клемперера.
Може, тоді б не було цих жахливих срачів, які вже добряче набридли.
Джерело