Моє перше вересня (те, що перший раз - у перший клас) пройшло без мами.
Може, тому воно закарбувалося у пам"яті особливо. За кілька днів до цього відповідального дня мама потрапила у лікарню і ми з татом і сестричкою залишилися без маминої опіки, але з маминими настановами.
Ніч перед першим дзвінком була неспокійною. Я постійно прокидалася і дивилася на годинник. Я так боялась проспати! Не те, щоб я не довіряла татові, просто зазвичай нас будила мама.
А тепер ця відповідальність впала на мене саму. У перервах між моїм спогляданням будильника мені снилися якісь смішні мультики, а зовсім не школа.
У момент, коли продзвонив нарешті будильник я підскочила з ліжка і через кілька хвилин була розчесана, вмита і одягнена. Залишилося нашвидкуруч перекусити і зав"язати банта.
Про сніданок я не пам"ятаю, бо їжа ніколи не була моїм культом, а от без великого білого банта я піти до школи не могла. Цю важливу місію мама доручила сусідці.
Та довго возилася із моїм короткий волоссям і нарешті прив"язала до нього великий бант. Прив"язала вкрай незручно, з усіх боків тягнуло і було боляче. Але перев"язувати було ніколи - я не хотіла запізнитися на свій перший дзвінок.
Втрьох ми вирушили до школи, паркан якої був впритул до нашого двору. Через 5 хвилин ми вже знайшли свій 1-Г і я стала у рядочок поруч із моїми однолкасниками. Багатьох з них я знала ще з садочка - ми разом виросли, в одному районі.
Було багато й незнайомих дітей, але спілкуватися з ними не було як - я зосереджено намагалася прислухатися, про що говорять у хриплий мікрофон дорослі і діти. Найвеселіші моменти були тоді, коли звучала музика. а найурочистішим - двінок, у який калатала якась дівчинка (не я).
Досі не розумію, як мій тато упустив цей момент і не загітував школьну директрису обрати мене на цю почесну місію. Мабуть, все-таки, мамина хвороба нас усіх вибила із колії...
Ще один нюанс, якй пам"ятаю досі, я не розуміла, куди подіти свій гарнезний ранець, привезений з Німеччини.
Я зняла його з плечей, бо він міг пом"яти мені форму. Тато запропонував віддати ранець йому, але я хотіла бути дорослою і самостійною. Я не довго думаючи, по-хлопчачому поставила ранець поміж ногами, і саме у цій позі я на усіх фотографіях.
Коли мені набрилав портфель, бо заважав мені переминатися з ноги на ногу, - я бігла і віддавала його татові, а потім знову забирала, щоб бути самостійною і дорослою.
На своєму першому уроці я запам"ятала кожне слово, яке говорила мо перша вчителька Ніна Яківна Демчик, яка на три роки стала шкільною мамою всього класу.
Її слова вже через кілька годин я слово у слово переказувала мамі в лікарні, яка плакала, що не була зі мною поруч в такий важливий день.
Не знаю, люблю я школу чи ні. Вона була моїм великим випробування із першого дня без мами до останнього іспиту. Але саме школа сформувала мій характер, навчила цінувати друзів, генерувати ідеї, перемагати, працювати, переборювати себе і бути собою, досягати успіху.
Шкільних спогадів, мабуть, вистачить на цілу книжку, яка - хто знає - може, колись і з"явиться)
п.с.
Я щаслива, що це 1 вересня мені не треба іти до школи)))