А на практиці хоч неможливо прийняти, скажімо, існування диктатур у ХХІ столітті, та вони й далі існують, і, здається, нинішнім диктаторам чхати на те, що ставалося впродовж історії людства з їхніми попередниками з різних країн та режимів і як вони завершували свої життя.
Мені хотілося б роздумувати про щось інше, про що завгодно, а не про диктатуру, насильство й терор, але цього тижня складно не повертатися думками до цих тем. Причина очевидна, і її навіть можна не озвучувати. Заголовки новин у медіях рясніють інформацією про співзасновника спершу ютуб-каналу, а згодом телеграм-каналу NEXTAРомана Протасевича. Обурення дипломатів, інтелектуалів і загалом людей доброї волі з усього світу через його затримання в Білорусі, яке фактично одразу було названо піратським викраденням, дає надію на те, що завдяки небайдужості світової громадськості, яка стежить за розвитком подій, Протасевич таки вибереться на волю. Відбирає ж цю надію те, що диктатори керуються якоюсь своєю, тільки їм, здається, зрозумілою і доступною логікою. Точніше, багато в чому вони діють неконтрольовано й непередбачувано. Їм байдуже до людської солідарності й небайдужості, а солідарними вони можуть бути, здається, лише з подібними до себе: жорстокими й байдужими (хоч не певна, що їхній зв’язок із подібними до себе можна означити словом "солідарність").
Диктатори не знають словосполучення "людська гідність", і це незнання діє в обидва боки: вони і не бачать в іншій людині особи, наділеної гідністю, а радше трактують її як об’єкт, що – одне з двох – або перешкоджає правлінню диктатора, або не становить небезпеки для нього, і водночас самі втрачають гідність людини – якщо йдеться про повноту людяності й людськості.
Мені складно зрозуміти, чому всі диктатори так тримаються за владу. Чому їм хочеться забезпечити її собі фактично пожиттєво? Чи їх просто штовхає вперед страх за те, що в разі втрати влади доведеться відповісти якщо не за всі, то принаймні за частину скоєних злочинів, якщо колись урешті дійде до їх розслідування? Чи їм приносить приємність саме знання про те, що вони можуть керувати сотнями тисяч чи мільйонами людей, дарувати чи відбирати комусь життя? Чи їм не страшно, що колись – принаймні перед Богом – таки доведеться відповісти за ріки крові, яка тече за їхнім наказом? Чи бодай коли-небудь вони про це хоч на мить задумуються?
Напевно, ніколи не матиму відповідей на ці запитання. Теж ніколи не зрозумію, яка диктаторам приємність із рабського запобігання тих, хто перед ними вислужується. Що приємного в тому, щоби бути оточеним рабами, а не вільними людьми? Невже диктаторам ніколи не стає нудотно від мертвотності культу, який вони самі ж вибудовують довкола своєї особи і який потім упродовж десятиліть не дає дихнути всій країні на повні груди?
Чомусь нещодавно – іще до свіжих білоруських подій – згадувала меморіал жертвам Голокосту, споруджений у Берліні й розташований у центрі міста. Це величезний лабіринт із сірих бетонних плит різної висоти: перші з них, щойно входиш у лабіринт, сягають, напевно, до кісточки на нозі або до середини литки, але чим далі йдеш, тим більше заглиблюєшся під землю, а плити вищають і сягають понад людський зріст. Коли я вперше потрапила туди, була вражена масштабом меморіалу, але аж тепер, за багато років по тому, як уперше опинилась там, усвідомила, який шлях треба було пройти Німеччині, щоб у центрі Берліна вшанувати таким меморіалом жертв злочинної нацистської ідеології, виплеканої на німецькій землі. Назвати свою провину й визнати її як таку, засвідчити, що ми каємося за те, що вчинили, й просимо прощення за масове винищення людей, на яке собі дозволили наші батьки, – ось про що цей меморіал. І, зрештою, про те, що, встановлюючи його, віддаючи шану загиблим, німецький народ не дозволить собі повторити щось подібне.
Треба відваги, щоб визнати свої провини й попросити вибачення за скоєне. Але коли бачиш цей меморіал, спершу сприймаєш його як належне: як нормальну реакцію того, хто впав, але знайшов сили підвестися і більше не ступати на шлях, що привів його до злочину. Думки про відвагу приходять тоді, коли переводиш погляд на іншого монстра, на іншу злочинну ідеологію ХХ століття – комунізм, від якого не дочекатися каяття. Неможливо уявити собі в центрі Москви меморіал жертвам Голодомору або сталінських репресій... Натомість до могили Сталіна в день його смерті досі несуть квіти, і культ цього тирана, здається, набуває нового розквіту; в тій же Москві час від часу зринає ініціатива щодо того, щоб відновити демонтований раніше пам’ятник Дзержинському. Навіть не випадає цього коментувати. Життя в Росії начебто триває, але що це за життя... Таке саме печальне, як і в Білорусі, де свободу досі трактують не як підставову цінність, а як загрозу. Де за те, що хочеш бути вільним, можуть запроторити за ґрати, побити або й відібрати життя.
Не знаю, чи доживемо до часів, коли й на цих землях більше не буде диктаторів. Коли ті, хто прийде колись на місце нинішніх правителів у Росії та Білорусі, наберуться мужності попросити прощення за численні злочини, скоєні в ім’я збереження влади та в ім’я брехливих ідеологій. Зрештою, не знаю, чи це взагалі колись станеться. Сьогодні такий розвиток подій здається утопією, але мені хотілося б, щоб колись настали такі часи. І в Мінську, і в Москві знайшлося би місце не на один меморіал.