Зустріч і промови президента України у Польщі, без сумніву, виглядають дуже симпатично і ентузіастично – надто на фоні складного історичного минулого у взаємовідносинах обох народів. Без сумніву, актуальна співпраця обох країн і підтримка України з боку Польщі у протистоянні зі спільним історичним ворогом – дуже добра нагода нарешті перервати кількастолітню смугу взаємної ворожнечі.
Втім, у людини, яка знається на історичних перипетіях взаємовідносин України та Польщі у всій її складності, цей образ породжує дві асоціації. Перша – вихователька, яка замість розбиратися з причинами конфлікту двох вихованців, котрі щось не поділили, мирить їх ніжним шепотом: "Ну, ви ж гарні дітки, поцьомайте одне одного і не сваріться". Навіть із моїм майже відсутнім педагогічним досвідом виглядає значно ймовірнішим, що ті "дітки" скорше поб’ються знову, вистачить відволіктися недремному оку опікунки, ніж замиряться на віки вічні.
Асоціація сучасної польсько-української співпраці з пактом "Пілсудський – Петлюра" умовна, адже нині ми відстояли Київ самі.
І друга асоціація – Варшавський договір, він же пакт "Пілсудський – Петлюра". Мета цього пакту полягала також і в черговій спробі покласти край хронічному протистоянню українців і поляків у минулому. Цей пакт, як і сучасна згода, постав за критичних для України умов, хоча думається, що якби Петлюра у 1920 році мав таку ситуацію, в якій Україна перебуває зараз, то не знав би, якому святому подячний молебень замовляти. Все ж таки, Київ цього разу ми відстояли самі.
В зовнішньополітичному сенсі ота столітньої давності угода залишилася переважно знаком того, що домовитися можна, і є символом та базою поєднавчих зусиль для подальших поколінь прихильників, архітекторів і, зрештою, втілювачів порозуміння. Натомість у внутрішньоукраїнській перспективі духові Петлюри до 1990-их років мстився той факт, що за військову допомогу він мусив поступитися Галичиною. Фразу "Петлюра продав нас полякам" доводилося чути ще й мені в дитинстві. Нічогенький результат...
Антиукраїнські історичні ресентименти – вагомий компонент сучасного політичного життя в демократичній Польщі, і з цим слід рахуватися при формуванні зовнішньої політики України.
Уже цих двох асоціацій вистачає, аби зрозуміти, що не все так просто. І про це нагадують два на позір незалежні навзаєм моменти. Перший – це, власне, безоглядно оптимістичний тон президента. Гаразд, оказія не та, щоб витягати старі кривди. Гаразд, треба нарешті щось міняти. Але, от же ж поруч прем’єр Польщі Моравецький, якого постійно несе в історичні ресентименти, аж президент тої таки Польщі вимушений постійно маскувати ці випади. І власне це є тою другою річчю, яка, з одного боку, викликає вдячність до пана президента Польщі, але й мимоволі провокує певну настороженість, бо Польща – не президентська республіка...
А тим часом політична сила, до якої належить прем’єр сусідньої країни, почасти є спадкоємицею тієї політичної сили, тиск представників якої був одним із чинників, який змушував Пілсудського триматися за Галичину і чиї зусилля призвели до ситуації, у якій Пілсудський був приневолений вибачатися перед своїми українськими союзниками.
Мрія Пілсудського про україно-п0льську федерацію "упокоїлася" ще перед Другою світовою війною в Галичині та на Волині. Не варто знову намагатися стрибати на граблі.
І в цьому контексті фраза президента Зеленського про зникнення кордонів між Україною та Польщею викликає асоціації з візією Пілсудського про повторення досвіду Першої Речі Посполитої – хоча візія ця, кажучи популярно, "упокоїлася" ще в міжвоєнні роки. Причому вельми переконливо.
У цьому місці настає мить для важливого роз’яснення. Проблема не в польській стороні. І не в показній приязності обох сторін. Не йдеться також про – зрештою, дуже російську – ідею, що краще бути ворогами, зате щирими, ніж удавано дружити.
Ідеться про те, що будь-яка однозначність – чи безоглядний оптимізм, чи декларування принципового протистояння – неминуче дисонує зі складністю спільної українсько-польської спадщини. Навіть загальники про те, що спадщина дійсно складна, – навіть вони дисонують.
Бо ігнорують увесь той складний пласт минулого. А він є вагомою у відсотковому відношенні складовою історичної та родинної пам’яті цілого регіону. Точніше сказати, регіонів – бо Західна Україна має свою дзеркальну подобу потойбіч кордону.
Необізнаність, яку демонструє актуальний уряд щодо цього факту, загрожує повторенням історії зі стереотипами відносно Петлюри. Тільки на місці Петлюри може опинитися Зеленський. Насправді українській владі, яка походить із центральних та східних регіонів (що цілком закономірно просто завдяки виборчій демографії), було б надзвичайно доречно присвятити трохи часу вивченню механізмів українсько-польського протистояння у Галичині 1920–30-их років.
Підозрюю, що те ж саме можна рекомендувати польським лібералам із Західної та Центральної Польщі. З польського боку ліберальний уряд попередників актуального президента уже заплатив свою політичну ціну за ігнорування складності історичного спадку. Можна довго аналізувати передумови, але, судячи з бесід з моїми краківськими приятелями – історична політика вихідців переважно з Центральної та Західної Польщі на сході сусідньої країни зчитувалася, як байдужість до тяжкого і героїчного спадку. З іншого боку, надмірне підігрування ресентиментам і травмам минулого, яке демонструють виступи прем’єра Моравецького, загрожує новим витком протистояння – уже в сфері символічній. І втіха від того дуже відносна – з урахуванням досвіду 2015–2019 років.
Втім, з якого боку не глянути, причина в обох випадках спільна – колосальна різниця історичного досвіду регіонів внаслідок тривалої розділеності між імперіями.
Але українська влада має ще одну поважну причину заглибитися в історичні студії, адже існує надзвичайно високий ризик, що з чимось подібним можна буде стикнутися у визволеному Криму – в редакції "киримли проти москалів і змоскалених українців". Останніх особливо стимулюватиме витіснене усвідомлення того, що вони приїхали на відібране у законних власників. Як це працює в українсько-польському випадку – рекомендую публікації польського публіциста і есеїста Павла Смоленського.
Політичний досвід минулого десятиліття показав, що час лікує не все, а в історії "довгі руки".
З тієї ж опери, про що пише Смоленський, безкінечні скандали і скандальчики навколо повстанських могил на Закерзонні та польської спадщини в Україні. Розкрию страшну таємницю – обидві сторони все ще підсвідомо підозрюють контрагента у прагненні "маркувати територію" з політичною метою. А ви думали, що час усе лікує? Лікує, але в історії довші руки, ніж можна подумати.
І лікує за одної умови – визнання. Не тільки на рівні еліт. Позиція "вибачаємо і просимо вибачення" чудова, без сарказму. Але це при умові, що еліти з обох сторін забувають, у тому числі, про виборчі "пряники" і йдуть переконувати у цьому власних і чужих громадян. А болісні сторінки спільної історії у всій їхній складності виходять поза дискусії істориків та політиків у кулуарах. При оказії стикаючись із повним спектром стереотипів і болісних емоцій. Це надтяжка робота, і мало хто її витримає. Але вона має відбутися. Не варто вважати власних громадян дітьми.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у XX столітті.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.