Мама ніколи не бачила свого батька. Його забрали до армії у 1941 році, майже одразу він потрапив до фашистського полону. Вагітна моєю майбутньою мамою бабуся ходила пішки за 60 кілометрів сюди, до Києва, провідувала свого чоловіка у Дарницькому концтаборі. Дід Володимир був добрим теслею, фашисти послали його на будівництво моста через Дніпро. Що сталося потім - не знає ніхто. Або ж він загинув під час робіт, або ж намагався втекти і його застрелили, або ж після закінчення будівництва мосту розстріляли у Бабиному Яру, разом з іншими військовополоненими. Вже після війни бабусі прийшов лист, що її чоловік вважається пропалим безвісти.
- Він був високий і гарний. Він так танцював, що всі дівчата в Соболівці мріяли – от якби мене запросив цього вечора! Якби він хоч раз у житті мені приснився, щоб я побачила, які в нього очі, як він посміхається, як ріже хліб до святкового столу. Якби мені хоч раз уві сні почути його голос, - мама дивиться на довоєнну фотографію своїх батьків. Але фотографії вічно німують. І замість батькового голосу маму все життя супроводжує тихий і щемкий жаль за незвіданим раєм, у якому можна мати живого Отця.
Після війни бабуся знову вийшла заміж. Її другий чоловік, мій названий дід Федір, також пережив страхітливу втрату. Під час акції пацифікації невеличкий хутір у лісах оточили фашисти і позабирали всіх людей, начебто причетних до підтримки партизанів. Серед тих людей була дружина діда Федя, двоє його синів-підлітків і дочка Марія. Дід стояв неподалік, ховаючись за сосною, бачив, як фашисти заганяють його сім’ю до критих вантажних машин, і нічого не міг вдіяти, самотній, беззбройний, прибитий розпачем безпорадності. Дружину та синів розстріляли незабаром у тому ж таки проклятому Бабиному Яру, а доньці, яку везли на примусові роботи до Німеччини, вдалося втекти з поїзда. Після війни вона вийшла заміж за офіцера, народила сина, не раз приїздила провідувати свого батька, діда Федора, а ще дуже приязно листувалася з моєю мамою. Вони обидві були доньками війни, дітьми горя, яке заступає втрачених навіки батьків, матерів, братів і сестер...
Мій майбутній батько Вілій, на той час 14-річний підліток, спав разом зі своїм батьком на печі, коли в двері хати щосили загупали прикладом карабіна.
- Це, Вілько, по наші душі прийшли, - сказав мій дід Костянтин, якого я теж бачив тільки на фотографіях. Він вважав, що фашисти заберуть їх обох, бо перед війною мій майбутній батько писав антифашистські вірші, які друкувалися в батуринській районній газеті.
Однак німецький офіцер і троє місцевих поліцаїв забрали тільки діда Костянтина. Через місяць його розстріляли неподалік від хутора з назвою, що все подальше життя залишалася страхітливою і травматичною для мого батька: Веселий. Хутір Веселий, де дев’ятеро приречених власними руками копали собі братську могилу. Дід Костянтин лежав верхнім – тобто він бачив, як у яму один за одним падають його друзі і знайомі, зримо відчуваючи немислиму невідворотність близької смерті.
Інколи це сниться мені – невмолимість розстрілу, безпорадність і беззахисність беззбройної людини. Може, тому, що я виростав серед усіх цих моторошних травм, які не загоюються ніколи. Може, тому, що в наших генах записана інформація не тільки про колір очей, а й про смерть, якою померли наші предки. В кожному разі, війна була й залишається одним із членів нашої родини. І не тільки нашої. Вона так чи інакше заторкнула майже всіх моїх земляків, поріднила їх. Можливо, дивлячись на мене, мама вгадує якісь риси свого батька, а дід Федір, який дуже мене любив, вбачав у мені подібність до котрогось зі своїх убитих синів. Мій тато все життя намагався осмислити насильницьку смерть свого батька у численних повістях та оповіданнях. І назвав мене його ім’ям – щоб рід і родова пам’ять тривали далі.
Війна - це не тільки переможні бої і підняття прапорів над завойованими ворожими містами. Війна – це ще й безшумне безсоння, яке триває багато десятиліть після дня перемоги. І мовчки покусані губи під час гучних бравурних маршів. І пекучі сльози на очах літньої жінки, яка так і не побачила свого батька, навіть уві сні.