Спочатку була ейфорія ранку 28 червня 1996 року, що мала кілька причин, окрім природного викиду позитивних гормонів від того, що сонце встало і велика тяжка справа завершена.
Прийняття Конституції сприймалося як остаточна легітимація української незалежності. По-перше, наявність конституції сама по собі вважалася необхідним атрибутом державності, а по-друге, в її тексті мали бути зафіксовані принципові колективні рішення, які робили цю державність справді українською. Це були питання державних символів, державної мови, статусу Криму, базування Чорноморського флоту РФ та базові поняття і формулювання – український народ, суверенітет, приватна власність та ін.
Більшість із цих питань вирішувалися в компромісному ключі, чим були закладені певні міни сповільненої дії під фундамент української державності. З приводу більшості ключових питань дискусії і спроби переграти усе заново не припинялися усі минулі 25 років.
Текст гімну змінили, замість “українців” там з’явилися “браття молодії” (добре, хоч не “молодші”). Історія з Великим Гербом, який мав би врахувати ідентичність пострадянського населення колишньої УРСР, отримала своє продовження вже за президентства Володимира Зеленського.
Внесення в Конституцію паралельних понять “український народ” і “українська нація”, а також впровадження концепту “корінних народів”, що кардинально відрізняється від міжнародно-правового тлумачення цього терміну (indigenouspeople), ще й досі плутає наших законодавців на шляху до гармонізації міжетнічних відносин.
Державний статус української та гарантії вільного використання російської мови, прописані в Конституції, неодноразово ставали предметом запеклих політичних протистоянь.
Визначення української держави як «соціальної» та гарантії безкоштовної освіти і медицини, що з нього випливають, залишилися добрим, але наївним побажанням, яке вже просто не відповідає дійсності.
Історію про Крим і заборону базування іноземних військ на території України ви знаєте.
Однак, у 1996 році згода комуністичної більшості Верховної Ради хоча б на такий текст колективного договору про заснування спільної держави сприймалася як велика перемога. І майже як диво.
Таким самим дивом виглядав компроміс між обраним у 1994 році президентом Кучмою та різко опозиційним щодо нього складом парламенту. Йшлося при цьому не про абстракції і принципи, а про питання влади і розмежування повноважень. А це, погодьтеся, та сфера, в якій компроміси вдаються набагато гірше.
Днями до Києва приїхав колишній польський міністр Пьотр Кульпа, якого запросили навчати наших майбутніх чиновників і політиків. У своєму інтерв’ю він назвав головний конструктивний недолік української системи влади, закладений у Конституцію при її написанні. Йдеться про значну автономність міністрів та слабкі повноваження Прем’єр-міністра в керуванні виконавчою владою. Звісно, проблема існує, але вона є лише одним з проявів тієї системної вади сформованої на основі конституції 1996 року державної влади в Україні. Вона сконструйована за принципом розподілу вотчин (не плутати з принципом розподілу влад), що дозволяє більш-менш безпечно «кормитися» економічно-адміністративним групам з тих елементів державної влади, які їм вдалося захопити.
Така конструкція влади є корупційною за своєю природою і абсолютно непридатна для забезпечення національних інтересів, досягнення національних цілей і утвердження справедливого ладу, правової держави, відповідальної політики. Але тільки таку модель влади могли тоді узгодити владні корпорації, що вже у 1996 році контролювали персональний склад Верховної ради України.
До речі, цей компроміс інтересів виявився не менш хистким, ніж компроміс принципів, про який ішлося вище. Ейфорія тривала недовго і почався інший період в історії нашої Конституції – перманентна і безкінечна «конституційна реформа». Спочатку зміни до Основного Закону ініціювала опозиційна щодо президента Кучми комуністична більшість на чолі з Олександром Морозом. Потім Кучма перехопив ініціативу і після свого переобрання на другий термін провів конституційний референдум. Далі його менеджер Медведчук разом з одвічним опонентом Морозом почали формувати новий компроміс, метою якого було убезпечити захоплені «вотчини» на випадок вимушеної передачі влади.
Результатом став “революційний” компроміс 2004 року, який зробив виконавчу владу настільки безпорадною і незбалансованою, що її функціонування нічого, крім внутрішніх конфліктів і збагачення паразитуючих олігархічних груп, в принципі не могло принести.
Потім, у 2014-му повсталий народ вимагав відновити цю модель влади як найбільший демократичний здобуток.
Але паралельно з цим вичерпувався сам суспільний договір, на основі якого був сформований суперечливий і багато в чому декларативний текст нашої Конституції.
Останні ініціативи влади свідчать про те, що навіть у очільників держави немає потреби зазирнути в Основний Закон перш, ніж виступати з якимись епохальними ініціативами, не кажучи вже про оперативний рівень, на якому “рішаються вопроси”. А якість роботи Конституційного Суду підтверджує, що їм і не треба цього робити.
Ми пройшли великий шлях з нашою Конституцією. Його основні віхи – не виконувати Конституцію, не розуміти Конституцію, не читати Конституцію.
Що ж, усе закономірно. На порядку денному стоїть перезаснування держави. Добре, що й так 25 років протрималися.