Як маленька ініціатива молоді з Івано-Франківщини стала великою справою з порятунку українських душ? Чи можуть шелтери стати трафаретом для загальнонаціональної програми подолання демографічної кризи? Скільки українців буде в Україні після війни та до чого тут Міністерство любові? Про все це в новому фільмі “Шелтер Марії”.
Понад шість мільйонів українців виїхали за кордон, ще п’ять мільйонів є внутрішніми мігрантами. Їх часто називають біженцями. Хоча самі вони кажуть про себе – вимушені переселенці. Вони б хотіли повернутися, але часто нема куди. Їхні будинки зруйновані, їхні міста під окупацією, їхнє минуле життя - це лише фото в телефоні. Допомогти їм знайти опору в житті, адаптуватися до нового місця та відчути піклування і любов співвітчизників - такі питання вирішують герої фільму.
“Любов українців до українців творить дива: зробити життя переселенців в Україні кращим, ніж в Польщі чи Німеччині, цілком реально. У фільмі я розповідаю про мережу взаємодопомоги українців, яку в перші дні вторгнення розгорнули молоді люди з містечка Верховина на Івано-Франківщині, а згодом вона поширилась на інші регіони”, - коментує автор фільму Микола Княжицький.
Назвою всеукраїнської волонтерської мережі стало англійське слово shelter, яке означає "сховище". Її заснували у Верховині на самому початку російського вторгнення. Спочатку там отримували їжу та одяг. Потім - психологічну допомогу. Тепер - опановують нові професії. За півтора року Shelter.Ukraine розширився далеко за межі Верховини та перетворився на розгалужену мережу взаємодопомоги.
"Там захищають не від ракетних ударів, а від безпомічності, зневіри, байдужості. Українці повертаються до своїх традиційних практик, які рятували нас в найважчі періоди історії, коли йшлося про існування нації: свій до свого по своє”, - розповідає автор фільму.