Карантин Марії, Дональд у кафе і жертви карної географії – 5 книг, які варто не пропустити

Історія у книжках цієї добірки видається нескінченним літописом, окремі розділи якого щоразу повторюються. І лише яскравий талант його авторів, які майстерно роблять з кількох архаїчних світових сюжетів справжню епопею сучасного життя, дарує нам в результаті цікаве і захоплююче чтиво

Славенка Дракуліч. Кафе “Європа”. Повернення. Як пережити посткомунізм. – К.: Yakaboo Publishing, 2021

Авторка цієї книжки нагадує, що свого часу – чи то після розвалу Радянського Союзу, а чи при падінні Берлінського муру - тоталітаризм не зник за одну ніч, як і демократія не постала, наче за помахом чарівної палички, докорінно змінивши східноєвропейські су­спільства. Тож не дивно, що в її розповідях досі існують майже сюрреалістичні артефакти минулого у щоденному побуті громадян колишніх союзних республік — від системи медичного страхування до національних пам’ятників, популярних кінострічок і культурних традицій, на тлі світової геополітичної турбулентності, укріплення націоналістичних настроїв і Брекзиту. Загалом ця мозаїка соціополітичного репортажу занурює читача в досі виразно поляризовану європейську дійсність, в якій досі живуть привиди совка, родинні апокрифи з рідною тіткою, яка сидить у кафе з Дональдом Трампом, легенди і міфи недалекого минулого з дитячими спогадами про смаколики та інші подробиці тоталітарного часу. Авторка, видавши такі книжки, як  “Кафе “Європа” та “Як ми пережили комунізм і навіть сміялися”, за тридцять років після Оксамитової революції повертається думками у посткомуністичний простір, щоб дослідити, що тут змінилося, а що лишилося незмінним. “На тридцятиліття розпаду я повертаюся в "кафе" Європу, щоб зазирнути досередини й побачити, який вигляд має колишній комуністичний світ сьогодні, - починає свою оповідь  Що є важливими ознаками сьогодення і чи могли ми їх передбачити? По­дорожуючи, я запитую себе: чи маю я взагалі право писати «ми» і знову зводити докупи всі країни колишнього східного блоку, тимчасом як самі вони так наполягають на своїх відмінностях? Чи досі існують «ми»? І нарешті: тридцять років — це багато чи мало, якщо йдеться про глибокі суспільні зміни?"

Володимир Єшкілєв. Патерн. – Х.: Фабула, 2021

Автор цієї захоплюючої історії – відомий майстер конспірологічних теорій, викладених у багатьох його знакових романах. Від Сковороди і Гетьманщини до космічних одіссей і кримінального світу – така розмаїта тематика його творів, в яких обов’язково живе дух авантюри. Так само у його новому гостросоціальному романі про лабіринти шоу-бізнесу, в яких не лише запалюють нові «зірки», але й завзято ділять грошові потоки та воюють за рейтинги, готові на зйомки для закритих сайтів й навіть на вбивство. Більше, того, автор переконаний, що це маленька модель нашого великого світу. “Акваріум нашого світу здається нам океаном, - дізнаємося ми із вступу до роману. - Ми не бачимо тих, хто за його стінками. Ми не знаємо, хто затверджує ролі лідерів і героїв. Хто пише сценарії політикам і володарям думок. Ми не знаємо, звідки присилають режисерів вселенського шоу. Ми живемо у світі, створеному не нашою волею. Ми граємо за чужими правилами. Але одного дня стінки акваріуму можуть тріснути». Тож у романі ми крок за кроком наближаємося до верхівки піраміди, дізнаючись про босів “системи”, які контролюють індустрію заборонених задоволень”.

Галина Крук. Хто завгодно, тільки не я. - Х. : Віват, 2021

Оповідання у цій збірці – ніби існуючі самі по собі історії, яких чимало довкола, хіба що ніхто не записує. Але такий прийом відомої поетки – удавана легкість і спокуслива простота, адже недаремно передмову до її книжки написав Тарас Прохаська, який добре розуміється на тому, з чого можна зробити чудову прозу. І хто саме мав би її зробити. “Іколи вона каже: “Хто завгодно, тільки не я”, - попереджає він, - то грається словами, оминаючи їхню пастку. Бо зрозуміло, що це вишуканий прийом мудрого оповідача. Звичайно, що тільки вона”. І тому “Миттєве” тут сусідує з “Тим, що залишається”, “Ангелоїдка”  співіснує з “Аналізатором”, а “Рибина” уживається із твердженням, що довкола “Забагато води”, а завершують розмову “Карантинні хронічки Марії”. І навіть оповідання “Цицьки” виявляється нічим іншим, як мандрівкою у дитинство, де живе, виявляється, доктор Фройд. Хіба може бути інакше у львівські прозі? “Це була та мить, коли пан Голавський почав відкриватися докторові Мельцу якоюсь своєю новою гранню: ще не діамант, але вже точно багатогранник. Бо сам доктор ніколи й не замислювався над усіма тими відмінностями: де закінчуються “груденята”, а де вже починаються “перса”, де ще нейтральний “бюст”, а де вже цілком конкретні такі “буфери” чи “цицьки”. “Стоп-стоп-стоп, — загамував себе в думках доктор Мельц, — а от цицьок на малюнках пана Голавського якраз і не було». І це точно про щось свідчило”.

Тамара Вронська, Олена Стяжкіна. Мінусники: покарані простором. – К.: Темпора, 2021

З цієї книжки можна довідатися про те, як за радянських часів “карною” була не лише медицина чи законодавство з його “п’ятою графою” у паспорті, а навіть географія. Тож наразі мова про особливу категорію громадян «країни Рад», яких було визнано “соціально небезпечними” й покарано забороною селитися в низці місцевостей СРСР після примусового “видалення” з місць постійного проживання, а також відбуття покарання у системі ҐУЛАҐ. Таким чином, «мінусними» — це вербальний та соціальний витвір радянської держави, яка через репресії, дискримінацію й контроль створювала спільноти «своїх» і «чужих», тавруючи останніх каральними методами та формуючи специфічну мову для їх позначення. Авторки книжки аналізують процес конструювання більшовицької концепції географічної ізоляції “нелояльних” і визначають логіку творення радянського простору як простору заборон. Режимність радянських територій аналізується не лише як прояв сталінської репресивної політики, але як органічна частина функціонування тоталітарного механізму, перші оберти якого відбулися одночасно із захопленням влади більшовиками.

Петро Антип. Велика казка про маленького хлопчика. – К.: Наш Формат, 2021

Автор цієї казки — відомий український скульптор, архітектор, художник, громадський діяч, який наразі ще й у прозі розкриває свій оригінальний світогляд. Його тексти - це вилиті у формі казки-притчі розмисли митця про людину і світ, про становлення юної особистості, про одвічну боротьбу добра і зла, яка не припиняється ні на хвилину, і про те, яким важливим є ненастанний пошук гармонії у Всесвіті. “Сонце біжить золотим колом. Квіти розцвітають на квітах. Зірки йдуть до ночі, а біла хмара мандрує попід небесами. Річка, хоч би які загати їй ставили, все одно знайде дорогу до моря, — чуприна Хлопчика ставала дибки від думок. — Щоб стати Велетнем, треба зробити щось значущо велике. Чи, може, достатньо залізти на гору або на дуба, щоб стати здоровенним? А Ліліпутам, мабуть, треба жити як комахам? Ні. Певно, навпаки: серед комах я буду Велетнем, а на дубі — Ліліпутом. Треба хутко бігти, поки небо низенько над землею. Поки я можу взяти Сонце в руки, тримати міцно, спитати, попросити. Місяцеві воно допомагає — напевно, допоможе і мені”.