Киснева недостатність

Коли розсіється туман війни, і, оговтавшись від нелюдської напруги й переможних салютів, суспільство почне тверезо аналізувати масштаби того, що відбулося насправді, то постане перед логічною дилемою: списати все на "форс-мажор" і йти далі, чи все-таки спробувати виправити "косяки", свідоме шкідництво та реальні злочини своїх.

Списати не вийде – як би того не хотілося і невиправним романтикам, і, скажемо відверто, апологетам безпам'ятства. Надто вже глобальним і шоковим є це випробування, надто дорогою ціною платить Україна за право бути. А цинізм і зловмисність тих, хто публічно рвав на собі патріотичні камуфляжні фліски, а потай дбав про рейтинги та статки, — не йдуть у порівняння навіть з найгіршими часами новітньої вітчизняної історії.

Читайте також: Кіно про Паровоза — символ загрозливої деградації

Можливо, моє уявлення про країну у війні суб'єктивне та консервативне, можливо, досвід попередників, тих, хто колись писав про минулі баталії, як намагаються нас переконати, застарів. Але направду, першою жертвою війни стає правда, і про це сказав колись давно американський політик Джонсон Гайрам. Її не відшукаєш у ретельно відцензурованому телемарафоні, її не почуєш у щоденних "відосиках" головного вояка країни. Зате вона живе там, на передовій, і лікарняних палатах, у кухонних розмовах і сповідях очевидців.

Скажу відверто: останнім часом я відчуваю щось на кшталт кисневої недостатності. Серед зливи повідомлень про зловживання владоможців, про астрономічні суми, вкрадені у військових, поділені поміж своїми, кинуті на вітер марнославства і відвертого глупства, важко дихати. Особливо коли поруч – щоденний мартиролог втрат, до якого не звикнути, навіть якби дуже хотів.

Про щось схоже розповідають і колеги, і знайомі, про це ж пишуть у соцмережах, намагаючись бодай так осягнути ті нові відчуття, що їх підкинуло нам життя на дев'ятому році війни. Можливо, я живу у своїй "бульбашці", можливо, десь поза нею є інше?

А таки є, коли "нарід" бажає розваг, оминаючи похоронні процесії, затикаючи вуха від материнського плачу, заливаючи очі добірним алкоголем у дорогих клубах, зрештою, ніжачись на заморських курортах…

Читайте також: Трамплін для прірви, або Скільки триватиме війна

Таки є, коли у пошуках шляхів до серця того "народу", планують комедійні серіали з мільйонними бюджетами, бадьоро дерибанять кошти на фантастичні проєкти "відбудови" (причому, у локаціях у зоні досяжності російської артилерії, навіть не ракет).

Коли укладають угоди з сумнівними шахрайськими фірмочками для просування власного іміджу "переможців" і "полководців". Коли систематично і безпідставно шукають "ворогів" серед найвідданіших союзників, аби перекласти на когось відповідальність за власну інфантильність та невігластво.

І маємо у результаті паралельні світи: світ веселкових прогнозів, і світ шанців, світ, у якому процвітають невігласи та ошусти, і світ, де по копійчині збирають кошти для лікування поранених, світ гламуру і розкоші, і світ, прошитий осколками…

Ці світи не перетинаються, і навряд чи зустрінуться у найближчій перспективі. Зрештою, не переконаний, що навіть якби таке сталося, пішло б на користь ситуації зараз.

Але після війни, після життя у кардинально протилежних вимірах, суспільство не уникне такої зустрічі. І, думаю, вже зараз слід міркувати над тим, щоб вона не стала першим пострілом нової війни.

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.