Мабуть, не тільки мені траплялося бути свідком, що як тільки мова заходить про родичів у Росії, то, перефразовуючи відому фразу, можна почути або погане, або нічого. Бо то й справді проблема, і з деким із них можна говорити взагалі тільки матом. Тобто відповідати на їхнє "самі винуваті", чи "скоро рускі і до вас прийдуть"... Звісно, проблема далеко не сьогоднішня і виникла вона не внаслідок широкомасштабного вторгнення і навіть не з 2014-го року. Просто війна все це загострила.
Хоча почалося, либонь, ще з того моменту, як ті родичі туди подалися чи тільки подумали податися. А потім був 1991-й... Та тоді ще не до всіх дійшло, що ми вже в різних країнах. Хоча багато хто виїздив туди і в часи незалежності, і навіть після 2004-го... Та десь тоді ж, після Помаранчевої революції, коли наше державотворення начеб перестало бути декларативним, то пішли й перші тріщини уже й по родинах також. Щоправда, з 2010-го, коли у владу повернулися московські ставленики, родинні конфлікти на політичному ґрунті, здавалося, на деякий час притихли. Та прийшов 2014-й і цього разу вже так рвонуло по всіх родинних швах, як ще ніколи до того. І нічого дивного, бо ж ті родичі є громадянами країни, яка на нас напала, і якщо й не у складі її армії, то сплачують податки в ту казну, яка ту армію фінансує, а головне – дивляться її телебачення.
Прийшов 2014-й і цього разу вже так рвонуло по всіх родинних швах, як ще ніколи до того. І нічого дивного, бо ж ті родичі є громадянами країни, яка на нас напала, і якщо й не у складі її армії, то сплачують податки в ту казну, яка ту армію фінансує, а головне – дивляться її телебачення
Читайте також: У новітніх батиїв жодних шансів
Ще на початках вторгнення я зопалу написав пост у фейсбуці, що, мовляв, треба звернутися до нашої російської діаспори по підтримку й допомогу у справі, якщо й не відкритого, то бодай прихованого спротиву та саботажу російській агресії... Може, тому й написав, що сам не маю там близьких родичів. Але ті, хто має, швидко мене просвітили, що чекати не варто не те що допомоги, а й навіть співчуття. І, як показали ці десять з половиною місяців війни, так воно і є.
Бо ж, якщо поміркувати, хто туди їхав – це або заробітчани, або легковірні "строітєлі Бама", яких, втім, жорстка російська дійсність швидко обламувала і вони ставали звичайними "хахламі". Ну, або ще ті, які у свій час не дослухалися до Шевченкового: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...". А коли вже звикли відгукуватися на "хахла" чи "хахлушку", то, звісно, ні про яку національну чи людську гідність не могло бути й мови.
Бути українцем в країні, яка культивує ненависть до української держави й водночас програє українцям, – це, вочевидь, не найкращі умови для виживання, навіть фізичного
Читайте також: Звідки росте зло
Понура російська дійсність перетворила їх у кращому випадку на гумус, у гіршому – на звичайне лайно, яке ще й бризкає на всі боки. А те, що не бризкає, а мовчить собі, то, либонь, просто надіється вижити. Бо ж бути українцем в країні, яка культивує ненависть до української держави й водночас програє українцям, – це, вочевидь, не найкращі умови для виживання, навіть фізичного. Хіба що бігти попереду паротяга зі знаком "z" на лобі чи щось подібне.
І все ж... пори все і вся, варто мені лише почути, що десь під Красноярськом пішов під укіс якийсь черговий ешелон, чи десь у Підмосков'ї спалахнув черговий торговий центр або склад, хоч-не-хоч, а промайне: а може, це таки наші? От і керівник нашої розвідки недавно згадував партизанів у ворожому тилу. Бо ж надія, як відомо, вмирає останньою.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Олександр Вільчинський, письменник, журналіст. У 2016-2017 рр. був добровольцем і воював рядовим бійцем у складі 1 окремої штурмової роти ДУК ПС.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.