Певний час, поки ми не подорослішали, це сприймалося як належне – те, що всі центральні вулиці від Львова до Владивостока названо ім’ям убивці мільйонів, Лєніна, або його дружини; що є вулиці Свердлова і Котовського, площі Жовтневої революції; або що в Києві існує цілих п’ять (!) провулків Лєрмонтова. У мого покоління не виникало небезпечних у той час запитань про те, де ж знаходяться вулиці й майдани, названі іменами наших, питомо українських героїв, інтелектуальних провідників і поетів, починаючи, скажімо, від героїв Крут, гетьмана Скоропадського, продовжуючи істориками Дорошенком і Липинським, митрополитом Андреєм Шептицьким, закінчуючи Миколою Зеровим, Юрієм Шевельовим і легендарними постатями визвольних змагань Української повстанської армії. Ми й не чули цих імен, заборонених, проклятих, старанно паплюжених вірнопідданими служителями комуністичного культу. Вони, до речі, після проголошення Незалежності України перекваліфікувалися на істориків і нещадних критиків злочинного режиму, який їх вигодував, і з тим самим завзяттям, із яким ганьбили, припустімо, УГКЦ та її очільників, заходилися обпльовувати мавзолеї своїх учорашніх повелителів.
Дивує не це. Дивує те, що в Україні аж до 2014 року майже повсюди залишалися неторканими не тільки пам’ятники кривавому вождеві, а й топоніми, пов’язані з комуністичним і колоніальним пануванням. Заклопотані експропріацією комуністичних експропріаторів, місцеві нувориші, яких винесла на поверхню чергова зміна історичної парадигми, невдоволено відмахувалися від не таких уже й численних закликів патріотичних сил перейменувати особливо одіозні назви вулиць та міст або ж повернути первісні, дореволюційні топоніми. Кожен може сам пригадати драматичні або кумедні обставини, пов’язані з перейменуванням вулиць і площ наших міст, якусь запеклу впертість і глухоту чиновників, їхню некомпетентність, навіть відвертий саботаж. Покликаючись на вічну нестачу коштів у державному бюджеті, чиновники намагалися зберегти status quo, отриманий у спадок від радянських часів. Одні керувалися лінню й інерцією, інші – невіглаством, іще треті – погано або й зовсім неприхованими очікуваннями на те, що комуністи й росіяни повернуться.
Це здавалося абсурдом і нісенітницею, але мертвяки справді повернулися! У лютому 2022-го зомбі приїхали на російських танках і заходилися реставрувати знесені пам’ятники Лєніну та інші релікти давно померлого й недійсного минулого, маючи при цьому на меті знищення українських музеїв, церков, бібліотек і загалом усього, що становить живу культурну ідентичність і пам’ять нашого народу. Зомбі ненавидять живих, це зрозуміло.
Мабуть, дещо відчайдушним і розпачливим жестом у відповідь стала нова хвиля перейменувань в українських містах і селах. Топоніми, які мали російське колоніальне коріння, почали нарешті – аж на тридцять першому році незалежності! – нещадно, мов шкідливі бур’яни, викорінювати із соціального й культурного простору, згадавши про імена власних письменників, культурних діячів, воїнів, що смертю хоробрих полягли у боротьбі з російським окупантом.
Цей процес не раз відбувається хаотично й безсистемно. Часто обирають топоніми, які перші-ліпші трапилися під руку. Була Кисловодська – нехай буде Жовтоводська, аби тільки не асоціювалося з російськими територіями. Невідомо, хто подавав пропозиції для суспільного обговорення й голосування, зате зрозуміло, що поспіх і некомпетентність у таких важливих справах поганий порадник. Насамперед вражає велетенська кількість власних назв, якими пропонують назвати наші вулиці. Чомусь із поля зору майже повністю випали давні містобудівні традиції, коли вулицям давали цехові назви – Пекарська; або пов’язували їх зі спорудами – Костьольна; або згадаймо всі ці милі для ока, вуха й серця львівські найменування, які можуть стати взірцевими для творення топонімів у інших українських містах, – Сніжна, Піша, Зелена…
Хай там як, але краще пізно, ніж ніколи. Сподіваюся, що одного чудового ранку ми всі прокинемося живі-здорові в цілковито оновленій країні, над якою більше ніколи не літатимуть ракети проклятого сусіда-ворога. Вірю, що замість вулиць Волгоградських і Суворова будуть вулиці Романа Ратушного й Олега Лишеги, замість Героїв Севастополя – Героїв Маріуполя тощо. Так ми зміцнимо й закріпимо нашу українську тотожність, наше вільне від російської присутності майбутнє, нашу споконвічну культурну й моральну перевагу над ненатлими ордами дикунів зі сходу, топоніміка потворних міст яких, до речі, досі залишається майже без змін від часів СРСР.