"Історія одного тіла": чи спроможні ми видобути сенси з кожної історії, яку ми проживаємо

Білі, напівпрозорі полотна, розвішані по периметру зали, окреслюють межі простору, всередині якого опиняються всі: і глядачі, і перформерка. Ці декорації стирають межу між усіма присутніми. Перед початком перформансу "Історія одного тіла" авторка Вікторія Хорошилова запрошує долучитися до рухливої гри. Глядачам роздають завдання: переміщатися в просторі, спостерігати за іншими людьми, за власними відчуттями. Ці задачі перетворюють спостерігачів на учасників перформансу, обʼєднують їх між собою та з самою перформеркою.

Тому далі дивитися сольний перформанс "Історія одного тіла" глядач починає вже з точки довіри до простору і до режисерки-виконавиці. Сидячи всередині залу, обмеженого декораціями, глядачу складніше бути в позиції відстороненості. Хорошилова експериментує не лише зі своєю тілесністю, а й з тим, як швидко інші люди - глядачі - готові налагоджувати звʼязок зі своїм тілом. Така зміна ролей, коли глядач зі спостерігача стає учасником процесу, а потім знову глядачем, змінює моє сприйняття перформансу з самого початку.

Танцівниця перебуває наодинці з собою в оточенні глядачів, вона усамітнюється посеред простору, по периметру якого щільно розмістилися люди, не зводячи з неї очей. Спостерігаючи за цією безперечно особистою історією, я не відчуваю сорому за свою жадібність, з якою вдивляюсь у рухи перформерки, які оголяють її зсередини. Це досвіди, якими вона ділиться, свідками яких вона дозволяє нам ставати.

Фото: Катерина Скрагленко

"Історія одного тіла" - це хореографічне переосмислення філософської концепції французького письменника і драматурга Антонена Арто "Тіло без органів". У своїй роботі він розглядає тіло як систему, позбавлену організованості (органів з чітко визначеними функціями, що обмежують і контролюють наші бажання), що дає людині можливість мислити поза межами звичного.

Розмірковуючи над ідеями Арто, авторка перформансу дозволяє своєму руху керуватися саме "історіями тіла", емоціями і бажаннями. Без слів, навіть без активної міміки перформерки ми чуємо і відчуваємо її історію, історію її тіла - боротьбу, розгубленість, смуток, пристрасть, заспокоєння і смирення. Танцюючи, вона відмовляється від строгих правил, властивих танцювальним напрямам. Її увага зосереджена на природному, спонтанному русі. Її тіло рухається так, як йому хочеться.

У першій частині її рухи агресивні й войовничі, експресивні. Її тіло приймає удари, ухиляється від них, відгукується на них. Вона б'ється з уявним суперником, але в рухах нема агресії. Вона не пропускає удари, але наче з готовністю приймає їх.

Фото: Катерина Скрагленко

Фото: Катерина Скрагленко

Як наше тіло реагує на психічний стан і як психічний стан впливає на наше тіло? Спостерігаючи за цією частиною, попри агресивність рухів, я не відчуваю напругу. Можливо, вся справа у музиці, над створенням якої працювали Віталій Фесенко, гурт Cooking Potatoes та Rayo.

Друга частина умовної трилогії вражає інтимною відвертістю. Рухи перформерки сексуальні, але без вульгарності й еротизму. Це не рух тіла, яке хоче когось звабити. Це рухи тіла, яке вже підкорилося спокусі й у ній існує. Це історія тіла, яке відчуває, а не яке прагне когось змусити відчувати. Навіть у любовній історії я бачу її боротьбу, вона розмахує кулаками, і іноді здається, що це боротьба з самою собою.

Фото: Катерина Скрагленко

Фото: Катерина Скрагленко

Завершення кожної частини перформансу, кожної історії я сприймаю як вмирання, а початок нової - як оживання. Може, так і в житті? Може, ми вмираємо з кожною історією і знову відроджуємося в нових?

Фото: Катерина Скрагленко

У третій частині зʼявляється голос, тіло звучить. Танцівниця відкрито дивиться вгору або ж падає долілиць, її невелика витончена фігура заповнює весь простір. Вона тягнеться до кінетичної скульптури (авторства Василя Дмитрика), яка для неї самої є символом вибуху. 

Фото: Катерина Скрагленко

Вікторія робить багато рухів по спіралі, і я замислююся над своїми рухами в ширшому сенсі: чи виношу я уроки з кожного досвіду, чи рухаюсь я лінійно чи повторюю ті самі історії в різних варіаціях? Чи видобуваю я нові сенси зі своїх історій, чи вмію я вчитися на своїх помилках і історіях свого тіла?

Побачити перформанс "Історія одного тіла" можна в Запоріжжі 19 жовтня на фестивалі "Дім Актора. Дихання".