Наша Human Capital політика доведе нас до краю прірви

1. Суспільна. Збільшення суспільної недовіри до влади як інституції та множення паралельних недержавних сутностей.

Мітинги — це яскравий приклад суспільного вирішення конфлікту, де довіри до держави як до справедливого медіатора стало вкрай мало. Коли офіційні інституції відгороджуються стіною, суспільство починає створювати паралельну реальність, щоб вижити.

Волонтерські фонди перебирають на себе логістику та забезпечення бригад, приватний мілтек — розробку та впровадження військових технологій, громадські організації — міжнародну адвокацію тощо. Це рятує нас тактично, але стратегічно держава як інституція, що втрачає довіру й підзвітність, стає вкрай вразливою. Навіть без екзистенційної війни.

2. Людська. Це просто кадрова прірва, в яку ми несемось.

Хтось памʼятає проєкт Ліфт — національний кадровий портал, запущений командою Володимира Зеленського? Цей ліфт мав швидко вивести вас у владу, якщо ви проходили якісь співбесіди, але тепер цей ліфт ходить тільки на мінус-поверхи. Для когось це буквально ліфт у пекло.

Ще до повномасштабного вторгнення, але вже після перших відставок через фейсбук або вечірні відеозвернення президента, я писав про те, що подібна Human Capital політика доведе нас до краю прірви. 

Так звільняли вже багатьох: починаючи від уряду Гончарука чи генпрокурора Рябошапки, кейсами Олександра Кубракова, Вадима Пристайка. По телевізору пан президент навіть якось красиво звільнив усіх обласних воєнкомів ТЦК. І Що, помогло? В ТЦК тепер все ідеально?

Читайте також: Звільнення Федорова і Сирського. Суспільство не може бути інструментом у чужій політичній грі

Нині велика ймовірність у тому, що більше ніхто з найефективніших менеджерів просто не піде спалювати себе, свою репутацію і свої команди заради системи, яка будь-якої миті може витерти об них ноги на догоду чиїмось ревнощам. Юлія Свириденко не хоче йти в посли, нашими ключовими військовими інституціями тепер керують самі ТВО. Євген Хмара, який є ефективним бойовим управлінцем, вдруге рятує президента, закриваючи своїм авторитетом його управлінські провали.

3. Інституційна. Це найскладніша, як на мене, і найменш усвідомлена криза, яка не припинялась ніколи.

Усе почалося з ламання через коліно командою президента культурних та освітніх інституцій. Згадайте цинічне руйнування суб'єктності Довженко-Центру, призначення в Держкіно ручної директорки кінотеатру Запоріжжя, справи проти Федів з Українського культурного фонду. Ламали те, що працювало і було видимим. Натомість в тіні роками залишались абсолютно неефективні кишенькові "інститутики", які ніхто не чіпав, бо вони не мали субʼєктності й були зручними виконавцями будь-яких ручних рішень.

Інституції як важелі впливу й розвитку для цієї влади завжди були загрозою. Їй здається, що краще мати 5-7 менеджерів на Банковій, які все вирішать у ручному режимі. 

Але якщо ці менеджери посваряться між собою, не поділять сфери впливу або просто втратять зв'язок з реальністю — що ми будемо робити? Зараз ми саме в цій точці.

Читайте також: Питання не зводиться до Федорова чи Сирського

Інституційна криза між ГШ і МОУ триває не перший десяток років. Згідно із Законом про національну безпеку, саме цивільний міністр оборони має здійснювати військово-політичне та адміністративне керівництво, пропонувати й контролювати ефективність головнокомандувача. Але чи працює це? У системі тотального ручного управління інституційний вплив Міноборони розмивається, посади стають номінальними, а військові можуть керуватися безпосередніми політичними вказівками в обхід профільних міністерств. Відповідальність розпорошується або просто ніким не береться, бо за взяття відповідальності, як нам відомо, треба розраховувати й на покарання.

Тому протести, народне віче, майдан, картонки – називайте це як хочете, але це та пряма демократія, на яку ми заслужили. І так буде аж допоки ми як суспільство не навчимося брати на себе значно ширшу відповідальність, вчитися будувати інституції, берегти й поважати людей та цінувати власне суспільство, не вважаючи владу далеким і відірваним від народу царизмом і водночас кпинами не даючи їй у цей царизм від народу відірватися.

Дякую кожному й кожній, хто не мовчить, стоїть, кричить, співає, пише на картонках, реалізовує свій запит на пряму демократію в мережі, й не дає нашій прекрасній країні зірватися в дрімучий тоталітарний совок.

Джерело

Про автора. Богдан Логвиненко, журналіст, письменник, ведучий і засновник проєкту Ukraїner