Танцювальний перформанс Дрімота: роздуми про відкладене материнство під час війни

Бути мамою в Україні під час війни - це щоденне випробування. Виклик, приймати чи не приймати який українські жінки не обирали. І сумніватися, і відкладати материнство до завершення війни, і навпаки наважуватися привести нову людину в цей світ після початку повномасштабного вторгнення - також випробування

Зміст

Рефлексіями та роздумами про заборону материнства самій собі під час війни хореографка і танцівниця Катерина Кузнецова поділилась у танцювальному site-specific перформансі "Дрімота". Site-specific - це напрям у мистецтві, в якому артисти при плануванні й створенні художнього твору працюють з локацією. Для своєї "Дрімоти" Катерина Кузнецова обрала недобудований корабель-ресторан на Дніпрі - поблизу села Стайки на Київщині.

Фото: Валерія Ландар

Невеликий прозаїчний відступ, раптом вас цікавить, як глядачі туди дісталися: усіх - до 15 людей - організовано довезли до місця події, а по завершенню відвезли назад у Київ.

Близько шостої вечора ми опинилися на узліссі на березі Дніпра. Рибалять місцеві рибалки. Холодний як на травень, проте не дощовий вечір. Одразу перед нами - громіздкий іржавий скелет закинутого, недобудованого корабля. Три палуби, що планувалися як місце легкості, веселощів, святкування життя. Це навіть не полишений корабель, який встигнув стати місцем радості, проте згодом зостався самотою. Він недо-. Недобудований ресторан, недовтілений проєкт, недомріяний задум. Саме місце, яке хореографка і режисерка обрала для свого перформансу, розповідає про мрії та очікування, яким не судилося справдитись, про щось, що стало неможливим.

"Дрімота" — це історія, в якій розкривається неможливість материнства під час війни. А точніше, заборона собі чи уявлення, що це неможливо зараз. Це особистий досвід авторки перформансу, який і досі трансформується", - зазначається в описі.

Я йшла на перформанс з цікавістю, але не мала наміру розділяти емоції, думки й переживання авторки. Бо моє материнство почалося до повномасштабного вторгнення. Я не стояла перед вибором. Я зустріла 24 лютого 2022 року вже з дитиною на руках. Але несподівано для себе я відчула, що дивитися "Дрімоту", будучи мамою в Україні, боляче.

Катерина перформувала на верхній палубі. Підіймаючись до неї, на другій палубі глядачі проходили лабіринтом, утвореним оповитою навколо металевих опор сіткою. Тут, наче риби в неводі, заплутались думки про материнство різних жінок з України.

Фото: Валерія Ландар

"Я так не хочу, щоб мої діти знали, як звучать вибухи"; "Приводити життя в цей божевільний, жорстокий світ - то велика відповідальність"; "Я б хотіла, щоб у мене не було досвіду війни. Але він є, і не з 2022 року. Я не хочу, щоб у моєї дитини був цей досвід"; "Зʼявилося відчуття тривоги за своїх дітей".

Ці думки понад три роки дзвенять і в моїй голові. Тут, на палубі недобудованого корабля, вони дзвенять у прямому сенсі - від вітру дзвониками, що ними перформерка прикріпила папірці з цитатами до сітки. Це думки, які зупиняють жінок в Україні зараз ставати мамами. Це думки, які я розділяю. І вони роблять мені боляче, бо вони правдиві. Бо я мама в Україні під час війни.

Фото: Валерія Ландар

Простір весь час додатково акомпанує "Дрімоті" Катерини Кузнецової. Періодично глядачі наче чують далекі вибухи. Але це не розмінування, не військові навчання. Це листи металу, прогинаючись під кроками, видають моторошний звук, що розходиться луною.

Катерина на найвищій платформі, мов на сцені, починає рухатися. Під музику композитора й саунд-артиста Олексія Шмурака вона повільно закривається від світу. Намотує на себе сітку, яка оповиває також і верхню палубу, на якій стоять глядачі. Можливо, це до неї - молодої жінки в Україні - прилипають, як павутиння, думки, сумніви та страхи. Можливо, вона в них заплутується. А може, вона ховається, як у кокон, щоб перечекати, завмерти у своїй дрімоті.

Фото: Валерія Ландар

У певний момент перформерка спускається до глядача на палубу і продовжує рухатися вже тут - поруч. Тепер хореографка поступово вивільняється від пут, які скували її тіло. Це вивільнення болісне, з надривом, наче з останніх сил. І знову простір створює додаткове звукове тло: у лісі співають птахи, виходить сонце з-за хмар, коли Катерина звучить своєю історією. Історією сотень тисяч українських жінок.

Фото: Валерія Ландар

Режисерка зазначила, що не мала на меті робити цей перформанс особистим: він універсальний для всіх жінок, які нині залишаються в Україні. Але це була настільки відверта, інтимна сповідь, що в певний момент мені здалося, що навіть 15 глядачів - це надто багато для такого зізнання.

2025, понедiлок

23 червня