Поза межами нашої країни у цього питання також велика аудиторія. Особливо напружено стежать за ситуацією в країнах Балтії, Польщі, Грузії. Впевнений, що тривожно сьогодні й казахам та молдованам. Ціла Європа на чолі з Папою Римським не має спокою через це прокляте питання: коли ж закінчиться війна?
Не маю сумніву, що це питання тривожить і мовчазну більшість населення сучасної РФ.
Звісно, Путін “до свята” може й оголосити війну. Ніби як “справжню”. Але цим вже нікого не надихне і не вмотивує навіть свій zомбований електорат. Тому що навіть в СРСР 9 травня було передовсім святом ЗАКІНЧЕННЯ війни.
І такого свята дуже хочеться сьогодні багатьом людям у нашій частині земної кулі.
Ні, я не кажу про історичний, цивілізаційний чи світоглядний вимір цієї війни. Боротьба за справжню незалежність України триватиме ще довго. Руйнування імперії займе десятиліття. А протистояння свободи і рабства є вічним. Але ця війна має інший, цілком практичний вимір, який торкається щоденного життя мільйонів людей. Вони хочуть, щоб припинилися обстріли і бомбардування. Щоб можна було сіяти і доглядати урожай. Мобілізований вояк хоче повернутися додому. Політик хоче ділити бюджети і постити гламурні фото в соціальних мережах. Так було, є і буде в усі часи і серед усіх (нормальних) народів.
Але так сталося, що сьогодні виконати це природне бажання мільйонів може лише один скромний чоловічок з великою вавкою в голові, який заплутався у своїх страхах, бажаннях і порадах оточуючих.
Ми справедливо говоримо, що Україні потрібна перемога і вона в руках наших Збройних Сил. Але ми розуміємо, що наші війська не перейдуть російсько-український кордон і навіть не будуть відкрито завдавати ударів по об’єктах на території противника. Ми сподіваємося, що міжнародна ізоляція та економічні санкції послаблять Росію. Але вже очевидно, що Захід не буде знищувати Путіна в найближчі місяці і роки. Найамбіційніша мета, заявлена нашими союзниками, – це не дозволити Путіну перемогти в Україні.
Тому відповідь на питання, коли закінчиться ця війна, фактично тотожна відповіді на інше питання. Коли Путін вирішить припинити збройне вторгнення на ту частину України, що була вільною до 24 лютого 2022 року?
Цим питанням, без сумніву, сьогодні займаються провідні експертні центри Америки, Європи і Азії. А нам, як стороні зацікавленій, як то кажуть, і сам Бог велів.
Мало хто вірив у те, що цю війну Путін взагалі почне. Настільки бездарної, безглуздої і невчасної війни просто важко було собі уявити. Не створити жодного пристойного інформаційного приводу. Не підготувати мережі місцевих колаборантів. Вляпатись у бездоріжжя і розлив річок. Недооцінити противника і не передбачити спротив населення. Переоцінити себе. Не розуміти, наскільки жорсткою буде реакція Заходу. Можливо, росіяни очікували, що й “Північний потік - 2” можна буде під шумок запустити.
Виникає питання: чому? І воно, своєю чергою, дає відповідь на головне питання: що далі?
У мене є три пояснення, чому ця затія виявилася настільки дурною.
Перше пояснення: аутсорсинг. Скоріш за все, основні елементи “операції” розроблялися різними структурами путінського режиму автономно один від одного. Генштаб малював стрілки на карті, а підконтрольне йому ГРУ формувало агентурні мережі і закладки зброї. Паралельно ФСБ вербувала “п’яту колону” і фінансувала медведчуківські телеканали. Козак і Лавров імітували якусь діяльність в рамках Мінського процесу. Соловйов і Скабєєва драконили російського обивателя.
Але цілісного задуму не знав ніхто. Точніше, він мав бути в голові самого Путіна, але з якихось біологічних чи психічних причин цей інтелектуальний центр дав збій.
Всезнаючий Грозєв запевняє, що навіть Лавров був у шоці, коли в останній момент дізнався про масштаби майбутніх воєнних дій. Є непрямі свідчення, що у такому ж шоці опинилися частина генералітету збройних сил, керівництво ФСБ, не кажучи вже про керівника СВР Наришкіна і спікера Держдуми Матвієнко, реакцію яких ми спостерігали на засіданні російського радбезу. І можна лише уявити собі здивування відповідальних за фінансову безпеку Росії керівника центробанку Набіулліної і міністра фінансів Сілуанова, які на нараді 15 лютого ніяк не могли домовитися про механізми регулювання обігу криптовалют.
Схоже, що найближчими до розуміння цілісного задуму була група “молодих технократів”, яким стара кремлівська гвардія віддала питання поточної політики після апробації їхніх технологічних ноу-хау на президентських виборах 2018 року.
Глава адміністрації російського президента Антон Вайно і заступник голови радбезу Дмітрій Медведєв, судячи з усього, були кураторами роботи відповідного пулу політтехнологів, чий продукт під назвою “кидок мангуста” став відомим як прелюдія до Третьої світової війни. Інші ймовірні архітектори путінської “побєди” – Владіслав Сурков, Сєргєй Кірієнко, Тімофєй Сергєйцев та інші менш публічні особи. Більшість із цих людей – вихованці школи так званої методології Г.П. Щедровіцкого. Вони - майстри з конструювання віртуальної дійсності, натхненні творці “концепцій” і “смислів”. Сьогодні ми спостерігаємо, що відбувається, коли ці “смисли” зіштовхуються з дійсністю. Колишній прем’єр-міністр Росії, генеральний директор Росатому С. Кірієнко зараз у Маріуполі займається “парадом” переодягнених в українську військову форму “полонених”.
Якщо чекісти мислять категоріями “спецоперацій”, то політтехнологи з числа методологів оперують ігровими ситуаціями. Тому поки гру не буде закінчено, нікому вони з “віртуалу” вийти не дозволять.
Друге пояснення путінського провалу – традиційне сподівання на “русское авось”. В російській кримінальній культурі, яка пронизує все суспільство від армійського середовища до шоу-бізнесу, однією з найважливіших характеристик ватажка є його “фартовість”. Авторитет Путіна серед росіян тримається, головним чином, на тому, що йому нібито завжди вдається викрутитись, повернути ситуацію собі на користь. Принаймні, в цьому вже більш як два десятиріччя цілеспрямовано переконують глядачів російського телебачення.
На якомусь етапі віра у власну непереможність і непогрішимість передалася і самому Путіну. Після весняної прогулянки до Криму в 2014-му захоплення України виглядало справою легкою і приємною. Це ж навіть і не держава. Певні опасіння викликала можлива реакція Заходу, але Медвєдєв з Лавровим обіцяли все “порішать”.
Психологія гопника, що лежить в основі російської стратегічної культури, дуже добре показана в культовому російському серіалі “Бригада”. Готовність ризикнути – це ключова лідерська якість будь-якого пітерського відморозка, перед яким відкрилася нагода щось безкарно хапнути. Чим закінчується шлях подібних “джентельменів удачі”, відомо не лише з монологу Доцента з одноіменної радянської комедії. Рано чи пізно, він закінчується провалом і “втратою авторитету”. Чому й Путін останнім часом такий сумний. Тому він воюватиме доти, поки не зможе показати своїй братві якийсь позитивний результат.
Нарешті, третє можливе пояснення рішення Путіна полягає в тому, що його не надто цікавить результат цієї війни в Україні. Його цікавить результат війни в Росії. Під цим приводом він може зробити Росію такою, яка буде безпечною і комфортною для нього самого і його тісного оточення. Цій компанії, Путіну, Патрушеву, Володіну, які підривали будинки в Підмосков’ї, вбили 200 тисяч чеченців, труїли полонієм Литвиненка, давали наряд на відстріл Нємцова, буде спокійно на душі лише тоді, коли вся Росія перетвориться на концтабір.
Напад на Україну, реакція Заходу, тотальна цензура, пошук зрадників, втеча усього незалежного, мислячого і совісного за межі країни – це той сценарій, який влаштовує господарів кремля, незалежно від того, як завершаться воєнні дії в Україні. Всередині Росії результат досягнутий вже сьогодні, тому Путіну немає про що сильно турбуватися. Якщо для підтримання казарменого стану в РФ потрібно буде воювати вічно, Путін це робитиме, поки не помре.
Ймовірно, усі три версії до певної міри справедливі. Тобто діяли разом усі названі вище фактори – відірваність від реалій ідеологів війни, самовпевненість вождя і спільне бажання закрутити гайки всередині Росії. Отже, Путін не псих, а просто цинічний владолюбець, який помилився у своїх розрахунках, але не відмовився від своїх цілей.
Що це означає для перспектив завершення війни? Путін може її припинити за кількох умов.
Якщо продовження війни нестиме більші загрози його рейтингу в Росії, ніж її завершення.
Якщо “операція” буде визнана російським керівництвом провальною і хибною в самому задумі.
Якщо будуть визначені і покарані винні у провалі, а сам Путін зможе вийти із ситуації без втрати “авторитету”.
Усе це в підсумку означає, що для перемоги нам необхідно відкрити другий фронт. І цей другий фронт – всередині Росії.