У листопаді 2013-го, під час Революції Гідності ми зробили перший крок до об’єднання в політичну націю. Націю, що сповідує єдині цивілізаційні, культурні, історичні, мовні цінності. Це було оголошення світові, а насамперед Росії, що нами більше не можна маніпулювати. Що тоді сталося - обговорювали учасники дискусії "Як нас змінив Майдан. Розмова про 10 років боротьби", на Lviv BookForum, що відбувся в жовтні.
Антін Борковський називає другий (а для когось — третій, враховуючи Революцію на граніті) Майдан початком принципово нового етапу для України. Етап розпочався на зламі 2013–2014 років, триває зараз і не завершиться без змін, які будуть великими не лише для України, а й на рівні всього європейського континенту. Для цього нам не можна відмовлятися від питомо української культури ставлення до світу, а навпаки — просувати її:
"За нашим газоном понад 300 років доглядали представники Російської імперії. Нас стригли під російський дискурс. І почали із церкви. Згадаймо 1688 рік: у них було завдання поглинути Українську православну церкву. Наступний крок — знищити Українську греко-католицьку церкву. Зараз дивом вдається повертати навспак те, що вони намагалися формувати впродовж століть. Зараз головне наше завдання не просто виплекати пліт чи поставити паркан навколо, а й підтримувати внутрішню українську еліту. Ту, яка зробить у принципі неможливою дискусію з будь-яким росіянином, хорошим чи ліберальним. Нам має стати нецікаво з ними мати розмову".
На Майдані у 2013 році розпочалось будівництво української політичної нації.
Проголосити незалежність — лише частина успіху, необхідно наповнити її справжнім змістом. Це є важливою частиною будь-якого державного й національного будівництва. Реальне будівництво української політичної еліти розпочалося саме в грудні 2013-го, вважає Віталій Портников.
"Тоді був концерт Вакарчука, лунав гімн. Я подивився, як стоять переді мною мої молоді колеги, співають гімн і плачуть. Я раптом подумав, що серед цієї групи людей немає жодного етнічного українця. А вони стоять і плачуть. Ось це й було народження справжньої політичної нації в Україні. Серед людей, які визнають українські цивілізаційні, культурні, історичні, мовні цінності. От саме така нація — це найбільша загроза для Росії".
Політична нація, на думку Віталія Портникова, не є чимось винятково добрим чи поганим. Нація просто є, хоч може бути ефективною або неефективною. Проблемою було те, що до 2013 року більшість українців не належала до української політичної нації. До прикладу Портников наводить тези "Ми в СНГ живьом" і "какая разніца". Разом із тим події Революції Гідності об’єднали українців спільним бажанням рухатись у майбутнє, будуючи й розвиваючи власну державність, а не під опікою РФ.
"Зі сцени ми бачили прапори, з якими люди вийшли на Майдан. Це була різна географія - від Ужгорода до Ялти, хоч і переважали західні та центральні області. Анексія Криму розпочала процес націєтворення в Придніпров’ї, на сході України. До того місцеві вважали, що мають рівноправні стосунки з Росією, адже з Дніпровщини Леонід Брежнєв і половина членів Політбюро ЦК КПРС. Здавалося, що росіяни мали б ставитися до нас із повагою, але ні. Коли почалась війна на Донбасі, цю нерівність зрозумів південь України. Одеса побачила, що Росія зі своєю великою культурою може зробити з Одесою, як із Донецьком".
Сталось переродження "гомо совєтікус" і неприємне пробудження тих, хто сприймав незалежність як належне.Більшість українців не вірила в те, що можлива повномасштабна війна. Євгенія Кузнєцова зауважує, що важливо розуміти, що не вірили з різних причин. Одні сприймали українську незалежність як даність, як належне. Інші не вірили, бо "ми же братья", і була ілюзія мирного розлучення — ніби ми досі сім’я, але живемо окремо. У 2014-му здивувались обидві групи: українців зненацька заскочила анексія Криму та інвазія на Сході. Обидві групи нарешті об’єднались. Євгенія Кузнєцова дивується — скільки сигналів небезпеки українці ігнорували роками:
"Я згадую, коли вперше в житті почула фразу “Крим наш”. Це було в 98-му році на Арабатській стрілці, куди ми з батьками приїхали на море. Хлопчик із Пітера сказав: “Крим наш, ми єго у вас отбірьом”. Я часто наводжу цей епізод зі свого дитинства, коли мені говорять про те, що це війна Путіна, це все путінська Росія. Але той "Крим наш" стався ще до Путіна. Це Путін з’явився на запит".
На рубежі 2013–2014 років ми перестали бути купкою пасіонаріїв, що розбивається об стіну всенародного нерозуміння.
Катерина Калитко згадує, що рубіж 2013–2014 років став знаковим моментом для її ідентичності. З Помаранчевого Майдану вона поверталась додому і чула глузування сусідів: тоді для українського суспільства горизонтальна самоорганізація, право на пряму демократію і вияв народного невдоволення було чимось смішним і недоречним. Але Майдан став новою спробою переламати український світ, прошитий російською агентурою і важелями російського впливу.
"1 грудня, після ночі побиття студентів беркутівцями, мене шокувало. Я побачила, що ми більше не дозволяємо маніпулювати собою, ми не дозволяємо нищити себе, ми не дозволяємо себе принижувати й бити. Відтоді й далі відбувалося докорінне ламання усталених правил співіснування. Це був важливий формотворчий досвід: витворювалась велика несамотність, ми перестали бути купкою пасіонаріїв, що розбивається об стіну всенародного нерозуміння. Ми долаємо дуже багато хвороб росту, але хребтом знання про себе є те, що в нас є спільнота, нам нарешті є про що говорити одне з одним, і ми можемо довіряти одне одному".
На думку Катерини Калитко, самоусвідомлення українців як єдиної нації дозволило нам протягом 10 років протистояти різним формам російської інвазії. Так, що зрештою "розв'язання українського питання" Росія бачить винятково шляхом фізичного знищення. Калитко згадує, як деякі інтелектуали говорили, що, можливо, простіше віддати зросійщений Донбас і будувати "нормальну" Україну без нього. Звісно, легше йти шляхом неспротиву.Війна в кримсько-донбаській фазі нас перемішала вперше, а тепер і поготів. Тож ми нарешті перезнайомилися між собою, і зрозуміли, що найголовніша цінність — бути українцем. Усі інші різночитання може згладити хороша освіта і політична культура. Зараз потрібно остерігатися моменту виснаження, коли світ почне нас схиляти до діалогу. Але тоді поколінню сьогоднішніх 15–18-річних доведеться починати все заново. "Якщо ми вважатимемо перемогою нав’язане світом перемир’я, то Росія повернеться через 5–10 років донищити те, що не донищила", — говорить Катерина Калитко.