Мова і пам'ять. "Я їм ніколи не прощу, що було зроблено з моїм народом"

Питання мови ще довго буде нас тригерити. Попри очевидність важливості та захисту української в країні, яка так і називається — Україна

Так от, розкажу про дуже особисте.

Є у мене зять. Колишній. Мати у нього єврейка. Тато – араб-католик із Лівану. Батьки познайомились під час навчання. Але це інша історія.

Так от, ексзять родом із Закарпаття. Там ще той мікс, ви самі розумієте. Він народився в Україні, жив в Україні, Лівані, Ізраїлі й у 20-річному віці переїхав до Канади.

Він багато їздить світом, подорожує і працює.

Я їм ніколи не прощу, що було зроблено з моїм народом. Не прощу, що мою родину розкидало по всьому світі – від Угорщини й до Канади. Тих, хто вижив, розкидало. Інші були спалені та знищені

Але ніколи не їздить до Німеччини й на фізичному рівні не може чути німецьку мову.

Я питала, чому? Час пройшов. Мова не винна. Німеччина – це ж не лише концтабори. Німеччина – це література і мистецтво. Німці покаялись. Багато зробили для спокути своєї провини. Пройшли процес денацифікації й так далі.

"Та все зрозуміло", - відповідає. "Але я їм ніколи не прощу, що було зроблено з моїм народом. Не прощу, що мою родину розкидало по всьому світі – від Угорщини й до Канади. Тих, хто вижив, розкидало. Інші були спалені та знищені".

І мені немає що на це заперечити.

Джерело

Про авторку. Зоя Казанжи, журналістка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.