Мова і пам'ять. "Я їм ніколи не прощу, що було зроблено з моїм народом"
Питання мови ще довго буде нас тригерити. Попри очевидність важливості та захисту української в країні, яка так і називається — Україна
Так от, розкажу про дуже особисте.
Є у мене зять. Колишній. Мати у нього єврейка. Тато – араб-католик із Лівану. Батьки познайомились під час навчання. Але це інша історія.
Так от, ексзять родом із Закарпаття. Там ще той мікс, ви самі розумієте. Він народився в Україні, жив в Україні, Лівані, Ізраїлі й у 20-річному віці переїхав до Канади.
Він багато їздить світом, подорожує і працює.
Я їм ніколи не прощу, що було зроблено з моїм народом. Не прощу, що мою родину розкидало по всьому світі – від Угорщини й до Канади. Тих, хто вижив, розкидало. Інші були спалені та знищені
Але ніколи не їздить до Німеччини й на фізичному рівні не може чути німецьку мову.
Я питала, чому? Час пройшов. Мова не винна. Німеччина – це ж не лише концтабори. Німеччина – це література і мистецтво. Німці покаялись. Багато зробили для спокути своєї провини. Пройшли процес денацифікації й так далі.
"Та все зрозуміло", - відповідає. "Але я їм ніколи не прощу, що було зроблено з моїм народом. Не прощу, що мою родину розкидало по всьому світі – від Угорщини й до Канади. Тих, хто вижив, розкидало. Інші були спалені та знищені".
І мені немає що на це заперечити.
Про авторку. Зоя Казанжи, журналістка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
- Актуальне
- Важливе