У одному з дописів я розповідала про свої відвідини дніпропетровських фріків у 2005 році. І запитувала, що у мені могло бути такого дивакуватого, щоб вони сприйняли мене ще фрікуватішою за них.
Не можу сказати, що людина я цілком нормальна, але явно не настільки, щоб викликати у товаристві аж такий фурор. Отже, це не моя прямолінійність, не довгі рукавиці чи зелені чоботи. І так, у коментарях майже усі одразу здогадалися, що це, і написали правильну відповідь — українська мова.
Я просто розмовляла українською — оце і всього. Так мало потрібно, аби у ті часи десь у східному регіоні від тебе оху*ли напівблаженні чувачки у дивному одязі, які серед міста можуть зненацька почати танцювати та волати пісень. Повторюся, у коментарях майже усі відповіли правильно. Деякі навіть не задумувалися, а зчитали мої думки суто емоційно, бо це і їхня історія також.
Читайте також: Імунітет від… культури
Але це не буде допис про те, як мене, нещасну, гнобили прокляті малороси, бо я, знаєте, не дуже гнобляєма жіночка. Та і визнаймо, усі ми більше чи менше маємо проблеми з ідентичністю, яких зараз намагаємося позбутися. І не у цьому, зрештою, справа. Нині ось та ситуація 17-річної давності все більше і більше стає дикою та архаїчною. Не здивуюся, коли ось цих чуваків нині банять у соцмережах за мову ненависті.
На українську перейшли люди, які колись казали, що "никогда, никогда, никогда этого не сделают". Бо щось таке вони відчули.
Причому саме Схід нашої країни я чогось люблю навіть більше, ніж рідний Захід. Запоріжжя люблю, бо там були мої студентські роки й перша робота. "Радіо Запоріжжя. З нами приємно". Цей джингл начитував чоловік зі збіса сексуальним голосом. Ще з пар історії журналістики я знаю, що Харків – дуже українське місто, і ніяк по-іншому. В Дніпрі у мене завжди найкращий шопінг. В Одесі я б взагалі жила і почуття до неї не затьмарить ніщо, навіть наркомани, які валяються біля Привозу. Бо це Одеський кінофестиваль, кінотеатр "РодИна", класні ресторани та неймовірна архітектура.
Читайте також: Нам потрібна не просто українська культура, а приваблива українська культура
Нема у мене ненависті й до російської мови. Я ставлюся до неї як до інструменту, бо все життя працюю з текстами і, вже даруйте, досі можу отримати задоволення від талановитих зразків. Хоч і не так, як раніше. Могла і перейти на цю мову, бо просто цікаво було попрактикувати, хоч розмовляю я нею досі хріново. Але також я завжди сприймала російську ще і як інструмент насильства
Дивно, але нема у мене ненависті й до російської мови. Я ставлюся до неї як до інструменту, бо все життя працюю з текстами і, вже даруйте, досі можу отримати задоволення від талановитих зразків. Хоч і не так, як раніше. Могла і перейти на цю мову, бо просто цікаво було попрактикувати, хоч розмовляю я нею досі хріново. Але також я завжди сприймала російську ще і як інструмент насильства. Бо на території України вона завжди такою і була. Хай і хто це буде полум‘яно заперечувати.
Я постійно бачила абсолютно дикі випадки. Коли люди, вивертаючи собі щелепи, переходили на ламану російську, тільки б про них нічого не подумали, не реготали й не вважали рагулями. А хто вважав? Такі ж самі. На кожному кроці з‘ясовувалося, що у російськомовних знайомих батьки — українськомовні. Або дідусь із бабусею. Рідна сестра моєї бабусі ставала горою за своє право розмовляти російською і жити в такому середовищі, хоча перейшла на неї у зрілому віці. Бо переїхала з Томаківки (на Дніпровщині) у Запоріжжя і треба було формувати статус. Що це все, як не насильство над самими ж собою? Цей перехід відбувався не добровільно, не за покликом душі, а через почуття сорому. За себе, за свою сім‘ю, за свої родинні традиції.
Я постійно бачила абсолютно дикі випадки. Коли люди, вивертаючи собі щелепи, переходили на ламану російську, тільки б про них нічого не подумали, не реготали й не вважали рагулями. А хто вважав? Такі ж самі
Читайте також: Роль Фаріон — показувати запеклу зневагу. Роз'єднувати
А в когось і не відбувався, бо було бажання попри все говорити так, як говориш. Російськомовним, яким ці поневіряння здаються не дуже травматичними, пропоную уявити своє життя, коли на кожному кроці вам трапляється Ірина Фаріон. Як у фільмі "Бути Джоном Малковічем", пам‘ятаєте, там був ресторан, повний Малковічей — гості, офіціанти, кухарі. Отак би продавчині, таксисти, колеги, викладачі — усі були б Фаріон, і ви б щонайменше раз на годину відчували зневагу та агресію.
Ось ця необхідність мімікрувати була жахливою. Аж надто тим, що люди часто її відмовлялися визнавати. І це неабияка перемога, що ми більше не мусимо так знущатися з почуття власної гідності.
Про автора. Лєна Чиченіна – журналістка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.