Ще навесні у мене трохи почало сіпатися око від деяких українських пісень. Щонайменше тому, що вони заважали ржати над російським трешем типу Дениса Майданова. Бо щоразу мусиш згадувати й про треш вітчизняний.
Наприклад, як іронізувати над пєвцом Шаманом, якщо у нас є Люся Кава? Людина навіть не пробувала заморочитися над текстами, а просто напихала різних зашкарублих фраз: "Українка я, гордість це моя, гори і поля — це моя земля". І ось — вже 7 мільйонів переглядів. І ці люди будуть писати, що це офігєнно патріотична пісня. А ви кажете, звідки беруться пані зі свічечками, молільщицями та "бережибожами".
Здавалося б, фіг із ним, така фігня теж потрібна на ринку. Але її справді стало забагато. Настільки, що нормальні музиканти теж почали пускатися берега, як Калуш зі Скофкою зі своїми "кулями-дебілами".
Нам потрібна не просто українська культура, а приваблива українська культура, зокрема і масова. Зокрема і на експорт
Читайте також: Ср*чу довкола "Євробачення" не було
Ця проблема виходить далеко за межі естетики чи чогось інтелектуального, хоч і ґрунтується на цьому. Нам потрібна не просто українська культура, а приваблива українська культура, зокрема і масова. Зокрема і на експорт.
Приклад сильної патріотичної кон‘юнктури у кіно дав нам десятки відверто хрінових стрічок. Бо вони знімалися без особливих почуттів, а бо треба. На таке дадуть гроші. Замутімо шота про Крути.
А ще на нас, нагадаю, чекає фільм про Бучу і про мутного волонтера.
Про автора. Лєна Чиченіна – журналістка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.