В чому проблема Вищого суду з інтелектуальної власності. Думка юриста

Передбачається, що такий Суд розглядатиме усі справи з питань інтелектуальної власності у порядку, встановленому новим Господарським процесуальним кодексом України.

Ініціатори його створення стверджують, що Вищий суд з питань інтелектуальної власності дасть змогу швидко та оперативно розглядати спори, віднесені до його юрисдикції, висококваліфікованими суддями відповідної спеціалізації.

І хоча на даний час невідомо наскільки швидко та кваліфіковано вирішуватимуться спори Вищим IP судом та коли він буде сформований, оскільки останній існує лише «на папері», вже зараз його створення викликає чимало питань.

Не такий вже і Вищий

Насамперед, незрозуміло, чому законодавець виокремлює у системі судоустрою саме Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд, тим самим, надаючи особливого значення спорам у сфері інтелектуальної власності та у сфері корупційних порушень та чому ці справи не можуть розглядати «звичайні» місцеві суди.

У пояснювальній записці до Закону України «Про судоустрій і статус судів» його автори зазначають, що такий Суд забезпечить розгляд справ з питань інтелектуальної власності висококваліфікованими суддями відповідної спеціалізації. Проте за такою логікою слід створити і інші суди - Вищий податковий суд, Вищий суд з розгляду земельних справ, Вищий суд з вирішення корпоративних спорів тощо, адже за кількістю та значимістю інші спори (податкові, земельні, корпоративні, банківські тощо) не поступаються спорам у сфері інтелектуальної власності.

Проте з невідомих причин питання про створення інших не менш важливих спеціалізованих судів в межах судової реформи не розглядається.

Не менш загадковою видається і назва спеціалізованого суду першої інстанції. Так, законодавець передбачає створення Вищого суду з питань інтелектуальної власності за відсутності судів нижчих інстанцій з розгляду цієї ж категорії справ. 

Більше того, за Законом України «Про судоустрій і статус суддів» саме Вищий суд з питань інтелектуальної власності буде судом нижчої інстанції, адже діятиме як суд першої інстанції. Наразі незрозуміло чим керувався законодавець при виборі для суду саме такої назви, оскільки пояснювальна записка до вищезазначеного Закону жодних мотивів з цього приводу не містить.

Разом з тим, вже сьогодні можна стверджувати, що в Україні функціонуватиме суд, назва якого не відповідає його «інстанційним» повноваженням.

Суперечливими видаються і положення проекту Господарського процесуального кодексу України, які передбачають повноваження Вищого суду переглядати прийняті ним же рішення в апеляційному порядку. Так, за статтею 26 вказаного проекту у складі Вищого суду з питань інтелектуальної власності буде створена Апеляційна палата, яка переглядатиме його рішення в апеляційному порядку.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» дійсно передбачає можливість створення палат у складів вищих спеціалізованих судів, однак як свідчать положення цього ж Закону такі палати можуть створюватись лише для розгляду окремих категорій спорів, а вищі спеціалізовані суди – для розгляду справ як суди першої інстанції.

При цьому слід враховувати, що до кандидатів на посаду судді апеляційного суду законодавство про судоустрій ставить вищі вимоги ніж до кандидатів на посаду судді суду першої інстанції. Натомість за проектом нового ГПК України Апеляційна палата Вищого суду з питань інтелектуальної власності складатиметься з суддів цього ж суду, якісний та можливо і кількісний склад якої визначатиметься зборами суддів. Іншими словами, судді суду з інтелектуальної власності самі будуть визначати суддів, що переглядатимуть їх рішення в апеляційному порядку.

Окрім того, сумнівною виглядає можливість суду з питань інтелектуальної власності у складі лише 21 судді забезпечити своєчасний та якісний колегіальний розгляд справ не лише як судом першої, а й апеляційної інстанції. Для прикладу лише за минулий рік до судів першої інстанції надійшло 997 позовних заяв у спорах інтелектуальної власності (647 – у порядку господарського та 350 – у порядку цивільного судочинства).

Чи дійсно професійний?

Законодавець досить дивно підійшов до формування якісного складу Вищого IP суду, який насамперед мав би складатись з висококваліфікованих спеціалістів в цій сфері. Принаймні про формування саме такого професійного органу зазначають ініціатори його створення у пояснювальній записці до вже згадуваного Закону.

З цих міркувань здавалося б спеціалізований суд з питань інтелектуальної власності мав би об’єднати осіб, які мають як досвід роботи в цій сфері, так і відповідну спеціальну освіту (спеціальні знання). Проте законодавець чомусь вирішив, що у Вищому спеціалізованому суді можуть працювати особи, які не мають ані першого, ані другого.  

Зокрема, йдеться про діючих суддів та суддів у відставці, які за Законом України «Про судоустрій і статус суддів» можуть стати кандидатами до Вищого суду за наявності трирічного стажу на посаді судді. При цьому чи буде такий стаж у сфері інтелектуальної власності чи з розгляду корпоративних, земельних, банківських та інших спорів жодного значення не має.

Цікавим є те, що у разі однакової позиції за рейтингом серед кандидатів на посаду судді та за однакової кількості балів із виконаного під час іспиту практичного завдання перевага надаватиметься саме суддям, а не адвокатам чи патентним повіреним.

Натомість досвіду «звичайного» судового представництва для зайняття цієї ж посади адвокатом вже недостатньо, адже за законом останній має мати досвід саме з введення справ щодо захисту прав інтелектуальної власності.

Невідомо що вплинуло на формування такого вибіркового підходу до встановлення вимог для кандидатів до спеціалізованого суду, проте вже зараз виникають побоювання у його професійності, адже сформований за такими критеріями суд може складатись з осіб, які не мають ані спеціальної освіти у сфері інтелектуальної власності, ані досвіду роботи в цій сфері.

Не можна виправдати відсутність таких вимог і наявністю кваліфікаційного оцінювання кандидатів у судді, адже як показує практика формування Верховного Суду рівень теоретичних знань та практичних навичок (що визначається під час виконання тестових та практичних завдань) мають не настільки важливе значення при конкурсі кандидатів як результати перевірки їх морально-етичних якостей.

Єдиними кандидатами у судді, які обов’язково матимуть спеціальну освіту у сфері інтелектуальної власності будуть представники у справах інтелектуальної власності, оскільки наявність такої освіти є необхідною умовою для набуття статусу патентного повіреного.

Однак попри наявність спеціальної освіти надання можливості стати суддею патентному повіреному видається необґрунтованим, адже такі особи взагалі можуть не мати досвіду з представництва в суді, а з повним введенням адвокатської монополії і не зможуть мати, позаяк судове представництво здійснюватимуть виключно адвокати. Крім того, досвіду патентного повіреного може бути недостатньо для здійснення правосуддя у справах інтелектуальної власності, так як останні патентними спорами не обмежуються.

Не можна залишити поза увагою і науковців, які не увійшли у досить вузьке законодавчо визначене коло претендентів на посаду судді Вищого суду з питань інтелектуальної власності.

Так, за Законом України «Про судоустрій і статус суддів» суддею вказаного Суду можуть бути лише особи зі стажем на посаді судді, адвоката та патентного повіреного. Тобто науковці, які вправі ставати суддями Верховного Суду, виявились «недостойними» звання судді суду першої інстанції з розгляду справ інтелектуальної власності.

Територіальна недоступність

Однією з перших проблем, що виникне з формуванням вищого спеціалізованого суду буде його територіальна віддаленість для більшості пересічних громадян. Так, якщо на сьогодні справи з питань інтелектуальної власності можуть розглядатися усіма господарськими, районними та апеляційними судами, то з дня функціонування Вищого суду з питань інтелектуальної власності – розгляд усіх цих спорів зосереджуватиметься у вказаному суді з місцезнаходженням у місті Києві.

Безперечно, що для осіб з віддалених населених пунктів це буде додатковою перешкодою для доступу до правосуддя, в тому числі і фінансовою. Тим самим, враховуючи низький рівень життя населення, такі новели судової реформи рівно як і підвищення ставок судового збору та запровадження адвокатської монополії, призведуть до подорожчання доступу до правосуддя.

Не вирішить вказану «територіальну проблему» і інститут відеоконференції, оскільки проект ГПК України передбачає право, а не обов’язок суду її проводити. Як показує практика, у більшості випадків суди таким правом зловживають та у відеоконференції відмовляють, прикриваючи своє небажання її здійснювати різними причинами (відсутністю поважних причин особистої участі, можливістю направити до суду іншого захисника тощо).

При цьому підстави для таких судових зловживань створює сам законодавець, у тому числі, шляхом позбавлення учасників процесу права «окремого» (від рішення суду) оскарження ухвал про відмову у проведенні відеоконференції.

Таким чином, передбачена законом можливість формування Вищого суду з питань інтелектуальної власності з осіб, які не мають ані досвіду, ані освіти у сфері інтелектуальної власності ставить під сумнів створення професійного «інтелектуального» суду. Кваліфікованому та своєчасному розгляду справ з питань інтелектуальної власності може перешкоджати і незначний його кількісний склад.

Також слід визнати, що територіальна віддаленість спеціалізованого суду та недосконале правове регулювання інституту відеоконференції можуть призводити до порушення права на доступ до правосуддя. 

Ніна Кучерук, адвокат, керівник практики судових спорів та арбітражу ЮК Jurimex