Про це розповідає Вголос.
На початку 1920-х років на Балкани емігрували кілька тисяч кубанських козаків та інших українців, переважно з центральних та східних земель України. Зокрема тут утворилася велика громада українських студентів. Спочатку ці студенти, прибувши до щойно утвореного Королівства сербів, хорватів та словенців, оселялися переважно у Сербії. Однак вже незабаром стало зрозуміло, що серби найменше з-поміж усіх південнослов’янських народів прихильні до національно-визвольних прагнень українців. Зважаючи на це, центр організованого українського життя перемістився у Хорватію та Словенію, де були створені різноманітні культурницькі, просвітні, та релігійні організації українців
У період між двома світовими війнами налагодились тісні зв’язки між Організацію Українських Націоналістів та хорватським націоналістичним рухом усташів. Особисто дружили другий керівник ОУН Андрій Мельник та лідер усташів Анте Павелич. Також, деякі історики згадують, що українець Петро Мілюта був близьким товаришем головнокомандувача хорватської армії Славка Кватерника. У Першій світовій війні Мілюта служив в Генеральному штабі Української галицької армії, як керівник штабу “Сірої дивізії”, а пізніше в югославській армії, де і познайомився з Кватерником. Після створення усташами своїх військових підрозділів, Мілюта полишив армію Югославії і приєднався до хорватських націоналістів.
6 квітня 1941 року на хорватську землю ступили німецькі та італійські військові частини, а з ними і підрозділи усташів (хорватських націоналістів) сформовані в Італії. На території Хорватії, Боснії та Герцеговини була проголошена Незалежна Держава Хорватія (НДХ) на чолі з поглавником-вождем, головою усташів Анте Павеличем. 10 квітня, у день вступу хорватських та союзницьких військ до Загребу, голова ОУН в Югославії Василь Войтанівський привітав від імені українців по радіо державну незалежність Хорватії.
З числа активістів студентських організацій, "Просвіти" та ОУН було створено Українське Представництво у НДХ, яке очолив Василь Войтанівський. Українське Представництво, користуючись прихильним ставленням Павелича, розгорнуло широку діяльність з організації суспільно-політичного та культурно-освітнього життя балканських українців. У 1941 році в Загребі був сформований Студентський військовий відділ ім. Головінського на чолі з Антоном Іванюком.
Незабаром українська громада звернулися з проханням про підтримку до військовода (головнокомандувач Збройних сил) Славка Кватерника. Той дав своє добро на створення підрозділу, який стали називати Українським легіоном. Вже восени 1941 року почався набір добровольців. Начальник штабу Хорватського домобранства (збройних сил) Август Марич 2 липня 1941 року видає указ про створення підрозділу.
За неповний місяць у Вараждині зголосилось 1200 добровольців-українців. Однак з них відібрали лише 505 найкращих. Зокрема, великій кількості було відмовлено через вік - більше сорока років. Підготовкою займалися переважно колишні офіцери армії УНР, які емігрували до Італії та Хорватії.
Навесні 1942 року легіон отримав свою офіційну назву: 1-а рота українських легіонерів (хорв. 1ša satnija Ukrajinska Legionara). Імовірно, він входив до складу 369-го піхотного полку. Український легіон вважався частиною хорватської армії - Домобранства, його вояки носили хорватську військову форму, базовану на німецьких зразках. Українські добровольці мали синьо-жовті пов’язки та нарукавні нашивки у формі білого щита з чорним тризубом.
Загальна чисельність Легіону в найкращі часи становила до 1500 бійців
Передбачалося, що Легіон буде відправлено на Східний фронт, на територію України для участі у боях проти Червоної армії. Однак мріям націоналістів не було суджено здійснитись. Через проголошення бандерівцями 30 червня 1941 року у Львові “Акту відновлення Української Держави”, німецька влада заборонила відправлення українських добровольців в Україну. Український Легіон було відправлено до Боснії на боротьбу з комуністичними партизанами Тіто, що викликало різке невдоволення добровольців.
Тому провідник ОУН Андрій Мельник, звернувся з листом до легіонерів, в якому, зокрема, сказав:
"Сьогодні, коли рішається доля України на довгі роки, на кожному місці, де лиш не жили б українці, ми зобов’язані усюди доложити свою цеголку до Великої Спільної Справи. То тим більшої ваги набирає Ваша посвята, коли Ви свою жертву крови для Батьківщини готові зложити на чужині… Я знаю, що серця Ваші линуть на Україну. Боротьба, однак наша ще не скінчена, ворог ще не знищений. Будьте видержливі та терпеливі. Прийде слушний час і для Вас. Перед нами - великий ще змаг, тож кожний український патріот матиме нагоду сплатити довг супроти Батьківщини на Рідній Землі".
30 листопада, після зачитання звернення полковника Мельника, Український Легіон присягнув на вірність Україні у селі Пискавиця біля Бані Луки (нині Боснія і Герцеговина). Загальна чисельність Легіону в найкращі часи становила до 1500 бійців.
З весни 1942 легіоном командував колишній сотник Дієвої армії Української народної республіки Дмитро Луценко, який був нагороджений хорватським командуванням двома медалями за відвагу. Та весною 1943-го Луценко помирає, імовірно загинувши у бою. Очолити Легіон був призначений підполковник Володимир Паньків. Колишній сотник УГА, був засуджений 28 лютого 1930 року в Самборі польською владою до 15 років в’язниці за діяльність в лавах УВО. Та був звільнений через 9 років, імовірно після приходу німців.
За спогадами сучасників, добровольці проявили хоробрість та високий бойовий дух у боях з комуністичними партизанами. Зокрема, за хоробрість у боях Павелич нагородив багатьох легіонерів Малою Срібною Медаллю і Бронзовою Медаллю.
Проте, частина українців потрапила під вплив комуністичної пропаганди тітовських партизан. Керівництво однієї з сотень легіону вело з ними перемовини, що було згодом викрито хорватською контррозвідкою. Всю сотню, 150 чоловік, було заарештовано.
Навесні 1943 року легіон вступив в бій під Біхачем проти сербських партизан. Сили супротивника виявилися значними: до кінця року, після безупинних кровопролитних боїв в легіоні налічувалося лише 50 бійців.
На допомогу були покликані нові українські добровольці, однак четники (сербські націоналісти) не дали змоги великій кількості української молоді добратися до призовних пунктів.
Навесні 1945 року, коли сербська партизанська комуністична армія майже повністю захопила Хорватію, Легіон разом з іншими хорватськими військами почав відступ до австрійського кордону.
На кордоні Словенії українці були перехоплені партизанами Йосипа Броза Тіто й розстріляні. Ті ж, хто вижили, були засуджені югославським судом як "українські фашисти".
Як вже зазначалося, Луценко, сотник армії УНР, перший командир Легіону - імовірно загинув в бою навесні 1943-го.
Володимир Паньків, сотник УГА, другий командир Легіону - був заарештований комуністами, 14 жовтня 1947 року (на Покрову), перебуваючи у полоні, наклав на себе руки.