Звісно, коли хтось із них таке каже, то на щось розраховує, на те вони й політики, бо ж не хочеться думати, що свідомо підіграють агресору, а чи від звичайного невігластва. Мовляв, Росія – це друга у світі ядерна потуга і таке інше... Чомусь забувають, що Радянський Союз щодо військової потуги значно переважав сучасну Росію, а й він програв, і навіть не регулярній армії, а афганським партизанам. І це, як відомо, стало початком його кінця. Та й раніше після кожної програної війни на території Росії починалися якщо не смути та революції, то якісь спроби реформ, які в підсумку також закінчувалися революціями й смутами.
Читайте також: Хто протистоїть сьогодні російській навалі
Якщо взяти лише два останні століття, від наполеонівських часів і до наших днів, то принаймні половину з тих півтора десятка війн, які Росія за цей час вела чи в які встрягала, вона успішно програла
Це почалося ще, як вона була Московією, після Івана Грозного, Годунова й тому подібної "семибоярщини". Але не будемо забігати аж так далеко, бо ж навіть, якщо взяти лише два останні століття, від наполеонівських часів і до наших днів, то принаймні половину з тих півтора десятка війн, які Росія за цей час вела чи в які встрягала, вона успішно програла. Однак про програні війни росіяни воліють не згадувати, а якщо й згадують, то спотворюючи й перекручуючи факти, акцентуючи на самопожертві й героїзмі, яких насправді не було. Зате перемоги явні чи уявні підносять до рівня культу, як-от "побєдобєсіє" на 9 травня.
Читайте також: Вбивати на війні
Але якщо бодай побіжно пригадати ті війни, великі та малі, які закінчилися для неї якщо й не фіаско, то вимушеним ганебним перемир’ям, то це були Кримська (1853-1856), Російсько-японська (1904-1905) та Перша світова (1914-1918), також насправді Росією програна ще у статусі імперії. А ще Польсько-радянська війна (1919-1920), де вона вже не як імперія, але ще не СРСР, ну, і далі Радянсько-фінська (1939-1940), уже згадувана війна в Афганістані (1979-1989) і Перша російсько-чеченська війна (1994-1995), коли Росія вже стала так званою федерацією. Звісно, ціна перемоги, як і ціна поразки, то окрема тема. Проте буває, коли просто нема іншого вибору: або перемогти, або померти, зникнути з мапи світу.
Виглядає на те, що у нас саме така ситуація. Тому Росію нам перемогти не тільки можна, а й треба, і Збройні Сили України уже зробили для цього перші кроки.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Олександр Вільчинський, письменник, журналіст. У 2016-2017 рр. був добровольцем і воював рядовим бійцем у складі 1 окремої штурмової роти ДУК ПС.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.