Прикра історія Віктора Якименка ятрить небайдужих досі. Хоча завдяки засновниці благодійного фонду "Країна нескорених" Любові Оліградській потрапила в інформаційний простір 14 листопада. Це той самий військовий, якого двоє пасажирів вигнали з вагона "Інтерсіті" в тамбур. Причина – не так їм пахнуло від чоловіка, яка захищає Україну. І в тому числі – своїх кривдників.
Чоловік у військовій формі сім годин їхав із Дніпра до Києва у тамбурі, хоча мав квиток. А отже – законне право сидіти на своєму місці. До всього, Віктор Якименко нічого не порушував. Зокрема, не їхав нетверезим, не буянив, не хуліганив, не матюкався. Натомість на очах у десятків пасажирів того вагону безкарно порушили права людини. Тим більше – захисника України, який своїми діями на фронті гарантує, що російський окупант не зазіхатиме на права цивільних українців.
Керівництво "Укрзалізниці" попросило вибачення та довело, що стюардеса до приниження військового не причетна. Мовляв, Віктору Якименку пропонували вільне місце в вагоні першого класу, проте він сам відмовився і взагалі ні на що не поскаржився. Але ганебний інцидент відбувся на очах кількох десятків свідків. І в нього ніхто з присутніх не втрутився. Припускаю: пасажири сором`язливо відверталися й удавали, що все це їх не стосується.
Припускаю: пасажири сором`язливо відверталися й удавали, що все це їх не стосується
Таку поведінку можна розцінити як мовчазне схвалення. І саме така реакція громадян не дозволяє небайдужим забути цю історію й дає підстави мислити ширше. Наприклад, військовий психолог Олег Покальчук піддав "кейс Якименка" ґрунтовному аналізу й зробив невтішний, проте відповідний реальності висновок: "Прикрість у тому, що інцидент — частина традиційної суспільної динаміки ставлення до військовослужбовців. Знову-таки, це зовсім не про все суспільство, але крайнощі завжди помітніші й у масовій поведінці репрезентативні". Автор нагадує схожі випадки, які рясно мали місце після 2014-того, тобто – вже з появою серед нас перших ветеранів досі неоголошеної Росією війни з Україною. Найчастіше їх виганяли з маршруток, ресторанів, кафе.
Якщо водії – маршруточники не хотіли везти ветеранів безплатно, як пільговиків чи просто з погляду людяності, то пасажирів маршруток та ресторанних менеджерів, а то й відвідувачів обурювала саме людина в піксельній формі. Військовий нікому з них нічого не винен – але факт його присутності дратує. Адже нагадує не лише про війну та пов`язані з нею обмеження. А й – що для обурених значно важливіше! – нагадує, з ким саме в нас іде війна.
Це певну частину нашого суспільства дратує найбільше. Часом здається: можна прийняти й пережити ковідний локдаун, повітряну тривогу й вимушене сидіння в укритті чи багатогодинні вимкнення світла. Але до фізичного болю важко й максимально дискомфортно прийняти факт, що наш ворог – не Америка, Німеччина чи Польща, а саме Росія. Таким чином, український військовий, який воює з російським окупантом і так-так, убиває росіян особисто чи сприяє благородній справі, стає для згаданої частини наших співгромадян недругом.
Військовий нікому з них нічого не винен – але факт його присутності дратує. Адже нагадує не лише про війну та пов`язані з нею обмеження. А й – що для обурених значно важливіше! – нагадує, з ким саме в нас іде війна
Звідси – агресивна реакція на воїна. Хоча аби не форма, на якійсь там "запах", ще й у вагоні другого класу, ніхто б увагу не звернув. І якби не форма, військових із невибагливих кафе не виганяли б.
Зараз проукраїнські мешканці соцмереж, передусім Facebook, розглядають інцидент з Віктором Якименком як показовий приклад того, що чекає на сотні тисяч ветеранів після нашої перемоги вже всередині країни. Гасло: "Ветерани прийдуть – порядок наведуть!" чи твердження: "Ветерани не за таку країну воювали, тому першими ініціюють зміни й реформи" з огляду на висновки того таки пана Покальчука не витримують критики й не відповідають реаліям. Бо не слід забувати: мова не про першу, а лише чергову, значно більшу хвилю ветеранів.
Ті, кого за звичкою називають "атошниками", ще до 24.02.2022 встигли відчути, м`яко кажучи, неприязне ставлення до себе не лише від якоїсь частини людей, а й від держави. І воно після перемоги навряд зміниться. Якщо не погіршиться.
Адже комітет Верховної Ради з питань соціальної політики й захисту прав ветеранів очолює й напевне очолюватиме далі одіозна "слуга народу" Галина Третьякова. Та сама, яка 2020 року заявила: в родинах отримувачів соціальної допомоги народжуються діти дуже низької якості. А тепер реєструє власні торговельні знаки "Якісні діти" та "Неякісні діти". Вона ж пропонувала стерилізувати безробітних, і це не жарт представниці "партії влади". Це – щирі переконання особи, яка за родом діяльності повинна дбати про захист прав ветеранів. Які будуть отримувати належну їм соціальну допомогу й – на жаль! – не всі матимуть постійну роботу.
Не варто делегувати ветеранам повноваження, котрі в демократичних країнах має виконувати влада й правоохоронці
Тож не варто тішити себе ілюзіями, що герої війни візьмуть коротку відпустку – і підуть зі зброю в руках виганяти московських попів з українських Лавр. Викорінювати корупцію в усіх гілках влади. Розбиратися з соратниками Медведчука й "перефарбованими" проросійськими пропагандистами, котрі чомусь не сидять за ґратами, а отримують платню з бюджету України. Бити по руках охочих ліквідувати Довженко-Центр. Словом, не варто делегувати ветеранам повноваження, котрі в демократичних країнах має виконувати влада й правоохоронці.
Поки війна з Росією та її учасники не мають одностайної підтримки в суспільстві – доти повага до ветеранів та їхня підтримка лишаться здебільшого красивими словами з різних трибун. Але щойно така підтримка буде – суспільство й без ветеранів отримає змогу результативно тиснути на владу й домагатися торжества демократії. Разом із тим – покарання для тих, хто дозволяє собі принижувати наших захисників.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.