Не відомо, яке місто і як звали хлопчика. Якось малий бавився під дамбою і помітив у мурі маленьку дірочку, через яку витікала вода. Певно від дорослих він чув, що з часом вода зробить дірку більшою, яку можна буде просунути кулак, а потім з’являться тріщини, які зруйнують дамбу і знищать місто.
У цього хлопчика не було часу на те, щоб покликати дорослих і він заткнув дірку своїм пальчиком. Не наймудріше рішення, але то був зовсім маленький хлопчик і такий спосіб заткати дірку у цю мить видався йому найкращим. Він сподівався, що його невдовзі знайдуть і врятують дамбу. Дорослі ж такі розумні та сильні. Вони відкриють шлюзи, у них є мішки з піском і план, як діяти в разі небезпеки. Треба просто їх дочекатись.
Минав час, хлопчик боявся навіть кричати голосно, бо вібрації могли призвести до появи тріщин. І сподівався, що його почнуть шукати мама з татом. Та ніхто не прийшов, вдома не знали, що того дня малий піде на дамбу й шукали в іншому місці. Настав вечір, потім ніч. Хлопчик стримував величезну масу води лише одним маленьким пальчиком. Він чекав на допомогу, йому було холодно і страшно. Але він боявся, що коли перестане це робити, вода прорве дамбу.
Читайте також: Українські Трої
Ця історія закінчилася добре. Хлопчика знайшли, врятували дамбу, і навіть поставили пам’ятник маленькому герою.
Я згадала легенду про дамбу на тлі того, що відбувається зараз на планеті. Дамба демократії, в яку вкладено стільки зусиль після Другої світової війни, готова прорватися, однак ніхто не наважується її захистити.
Виявляється, демократія не здатна захищатися і вона неминуче впаде під натиском автократії та тероризму через намагання робити все правильно і цивілізовано. А на самому початку вистачило б просто заткати пальчиком дірку: засудити не лише нацизм, а й сталінізм.
Зараз у дамбі вже не одна дірка, а кілька: Придністров’я, Грузія, Україна… Поки Україна, корумпована, роззброєна, обкрадена, затикає пальчиком дірку, її тягнуть то на перемовини у Мінську, то йдуть на поклін до путінського прихвосня і шантажиста Орбана, то обіцяють, то відмовляють у необхідній зброї, а міжнародні судові розслідування заходять у глухий кут.
Нещодавній напад ісламістських терористів на Ізраїль обертається на звинувачення народу, який обороняється. Ще одна дірка у дамбі. Антисемітизм розгорається у тих країнах, які раніше звинувачували у ньому українців, і не факт, що під загрозою саме існування Ізраїлю.
Читайте також: Як сфальшувати історію
А головне, що цього можна було уникнути на самому початку, малою кров’ю. Але уряди всіх тих країн, які нібито на нашому боці, тобто на боці жертви агресора, не можуть впоратися ні з власними антисемітами у провідних університетах, ні з антисемітами на вулицях, ні з українофобами, ні з проплаченими проросійськими маргіналами, що паралізують кордон, через який іде допомога військовим та цивільним в Україну.
Якщо вони на це не здатні, то як вони будуть захищати себе, коли війна перекинеться на території членів НАТО? Так, як захищались від Гітлера, спостерігаючи за ростом монстра?
Для них вибори важливіші, як і бізнес з агресором. За останні два роки інститут репутації руйнується відкрито всюди й світ вже нагадує божевільню, де хворі захопили владу, а ті, хто міг би їх вилікувати, сидять у гамівних сорочках.
Якби не розчленували Молдову і Грузію під мовчанку так званого "більш цивілізованого" світу, що зібрав під своїм дахом ООН, НАТО, міжнародні суди, які утримуються також коштом країн, що стали нині жертвами агресора, якби наші війська не повтікали з Криму й Донбасу, залишивши там зброю, не встоявши перед купкою озвірілих гомо совєтікус, а принаймні вистрілили б хоч пару разів у повітря, а СБУ арештувало б підбурювачів, то навряд чи була б зараз ця страшна війна. Принаймні, не така кровопролитна.
Читайте також: Зближення з історією
І з кожним ваганням, з кожними пустопорожніми обіцянками, зростає плата для всієї людської цивілізації. Поглинанням і тотальним знищенням українського народу катастрофу не зупиниш. Ізраїль, Тайвань, країни Балтії, Польща наступні. Або вистачить скинути кілька ядерних бомб, аби всі довго не мучились і померли відразу.
Але й життю еліти у віпбункерах після Апокаліпсису не позаздриш. Рано чи пізно запаси закінчаться і доведеться виповзати на вбоге румовище. Та навіть якщо не дійде до ядерної війни, то після звичайної настануть голод, економічна розруха, епідемії, кримінальні війни. Скупий платить двічі. І від цього не застрахована жодна країна світу
Це вже втретє в історії людства Україна стає полем битви за цивілізацію, найкривавішою жертвою, яку так ніхто й не оцінив, і ще й зробив винною за спротив агресору. Країна, якій міжнародна спільнота, по суті не дозволила стати сильною і незалежною, промінявши її на мавпу з гранатою – Росію.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.