Дуже коротка історія модерної демократії

Було кілька століть, коли будь-який конфлікт навіть найпотужнішого володаря з римським папою незмінно вигравали папи. Прикладів вдосталь: англійські королі Генріх II та Іоанн Безземельний, імператори Фрідріх Барбаросса та Генріх IV тощо. Ця конструкція почала руйнуватися після "Авіньйонського полону", і ще більше після початку Реформації. Зрештою християнство перестало бути найвищим джерелом легітимації політичної влади. Королі залишилися королями; але що тепер було запорукою їхньої легітимності? Джерелом, альтернативним релігії, могли стати лише їхні власні піддані — народ. Це крок за кроком привело до народження модерної демократії — спочатку у вигляді "обмеженої народовладдям монархії", а потім і взагалі без будь-якої монархії.

Втім, розвиток такої демократії передбачав, що дедалі ширшому колу представників народу ввірене право ухвалення найвідповідальніших політичних рішень. Як же вони могли ухвалювати скільки-небудь адекватні рішення, не бувши фахівцями ні в політиці, ні в мистецтві державного управління?

Саме тут на допомогу демократії прийшли ідеології — світські "замінники релігії". Свавілля електорату стримував обмежений пакет політичних пропозицій, за кожною з яких стояла досить чітка ідеологія, тобто набір пропонованих частиною політичної еліти конкретних кроків у річищі якоїсь загальної стратегії: "що і як треба зробити, щоби всім — чи більшості — зажилося краще, ніж зараз".

Читайте також: Наша демократія потребує милиць

Але ресурси "ідеологічної демократії" вичерпалися впродовж двадцятого століття. Тоталітарні ідеології (комунізм, фашизм) дискредитували себе; "на господарстві" залишився тільки лібералізм, який — як і передрікав Фукуяма — породив "антилібералізм" як своє природне заперечення. Проте "антилібералізм" не є альтернативною ідеологією: його єство суто негативне.

Як же електорату тепер, в постідеологічну добу, робити політичний вибір? На що орієнтуватися, якщо не на ідеології?

Відповідь слід почати з того, що кінець доби "ідеологічної демократії" збігся з інформаційною революцією. Густота доступних інформаційних потоків зросла на багато порядків, так що абсолютну більшість з них люди просто ігнорують, маючи надто обмежені ресурси часу та уваги. Так само ускладнилися реальні суспільні проблеми (політичні, економічні, екологічні тощо), які потребують дедалі складніших рецептів для їхнього розв'язання. Але розбиратися в правдивих, без надмірного популізму, політичних рецептах і програмах в сьогоднішнього електорату немає ні змоги, ні великого бажання. Єдине, на що його вистачає — це визначити особу, яка, здається, "знає, що треба робити", і "довірити" їй "просто зробити те, що треба".

Відповідно, тепер привабливу політичну пропозицію електорату створюють: 

• політики-шоумени, які або взагалі не "навантажують" електорат ідеологією, або одночасно пропонують різним групам виборців принципово різну ідеологію, але при цьому в будь-який спосіб "завойовують довіру" достатньо широких мас виборців (Берлусконі, Борис Джонсон, Орбан, Мелоні, Зеленський, Трамп тощо);
• технократи, які контролюють алгоритми соцмереж, і тому можуть маніпулювати інформацією на раніше недоступному рівні мікроменеджменту, підводячи абсолютно різні групи електорату до одного бажаного технократам політика-шоумена.

Читайте також: Дамба демократії

Головне, що треба затямити: повернення до "ідеологічної демократії" вже не відбудеться; там, де вона ще зберігається (класичний приклад — Німеччина), вона зберігається радше за традицією і через локальні особливості конкретного суспільства. Натомість "політики-шоумени" і технократичні маніпулятори інформацією на всіх рівнях, від глобальної стратегії до набору даних у вашій індивідуальній стрічці в соцмережі — це наше майбутнє, зумовлене об'єктивними змінами засадничої технології сучасного суспільства.

Звідси мораль: якщо хтось в США і переможе Трампа, то це буде не "традиційний" демократ, а-ля "реінкарнація Байдена, тільки молодше", а політик-шоумен в інших кольорах, який зможе вибороти в критичної маси виборців більше "довіри", ніж Трамп. Те саме стосується Зеленського: або знайдеться такий український політик-мачо, який його переконливо (для електорату) "перемачить", або... матимемо Зеленського на біс як такого, що викликає в більшості електорату "більше довіри", ніж його конкуренти (хай би наскільки вони були більш компетентними за нього як державці).

Джерело

Про автора. Олексій Панич, філософ, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, блогер.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.