Усе тому, що образ Росії пропрацьований на всіх рівнях у західних медіях і різноманітних дискурсах – від академічного до маскультурно-матрьошечного. Він об'ємний, повнокровний, різнобарвний. Співчуваючи Навальному, вони співчувають образу, який вони самі йому залюбки створювали за допомогою великої російської інформаційної машини. І всіляко підігрували цій машині, допомагали, роздували міт борця.
Вони пов'язали свої надії з реально безнадійним проєктом Навального, потьомкінскою дєрєвнєй, по суті. І раді були обманюватися всі ці довгі роки.
Навальний – продукт ілюзорного погляду на Росію. Але погляду, за яким стоїть весь огром імперських можливостей. Він створювався як герой на тлі режиму антигероя Путіна. Але був штучним, домальованим і перебільшеним. Він на 95% складався з води, і був цілком віртуальним.
А це суїцидальне повернення взагалі додало історії ще більшої літературности, дозволивши відкрити кількаденний цілком щирий і відвертий фестиваль пронизливої емпатії до російського народу і скорботи за Героєм, який, мовляв, щось міг зробити, але йому не дозволив Рок.
Читайте також: Росія: безнадія і численні приклади засвоєної безпорадності
Ні, він нічого не міг. І все це дуже низький жанр. Водевіль, анекдот, а найпевніше – хрестоматійний кривавий фарc à la russe. Це розуміємо ми, але нізащо не бажають розуміти люди західного світу. Бо це справді дешевий кривавий фарс, а не, приміром, ліро-епічна поема чи роман-епопея, як бажає переконати західний світ – себе передусім.
Ні, історія Навального – це історія героя, який ні на сантиметр не посунув російського рабства і не вилікував навіть своїх безпосередніх прихильників від засвоєної безпорадности. Він навіть не переконав їх вийти на мітинг з дерев'яними щитами й палками. Він не став об'єднавчою фігурою навіть для російської ліберальної іноагентщини.
Але для Заходу він, безперечно, герой. Герой, який не втілив їхніх наївних надій на зміни через трагічну загибель у країні, що принципово не надається до жодних змін. Яка висока трагедія!
Читайте також: Смерть Навального: сірість убиває
Тому загиблі люди в Бучі або Маріуполі – явища для Заходу передусім статистичні. Це безіменні жертви нещасного народу, якому вже навіть допомагати зброєю западло. Попри Бучу, Маріуполь, Херсон, Мар'їнку, Авдіївку, Ізюм, і так далі, і так далі.
Так от, оце співчуття Навальному на Заході набагато перевищує сотні тисяч українських жертв і мільйони розбитих доль. Це дико і несправедливо. Особливо на тлі того, що відбувається в США з рішенням про допомогу Україні. На емпатію до росіян у них вистачає, а на емпатію до нас ресурс уже вичерпано.
І це погана новина, яка свідчить про певну стадію морального розкладання. Добра новина та – що, крім емпатії, існує ще й раціональний розрахунок. Тож наша надія лише на те, що вони далі допомагатимуть нам бодай як люди-калькулятори – просто тому, що їм наше виживання вигідне.
І я певен, що, прощаючись зі своєю ілюзією Navalny, вони обов'язково собі знайдуть ілюзію нову. Поки не одужають від Росії остаточно.
Про автора. Андрій Бондар, письменник.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.