Цькування малого Яреми з Івано-Франківська однокласниками, зґвалтування дітей дітьми, вбивства підлітками безхатьків, дитяча проституція за відсутності належної реакції правоохоронних органів й агресія щодо жертв дорослих — все це аж волає, що корінь зла в родині й більше ні в чому. То собі ліберальні московити в ХІХ столітті вважали, що "срєда заєла", тобто вважали винним суспільство і, мовляв, коли його змінити, всі стануть нормальними людьми.
Ні, без родинного виховання ми будемо мати тільки латентних злочинців, які за сприятливих для них умов, як-от війна, епідемії, голод, катастрофи, стають злочинцями відкритими.
Прикладів цьому море – російські пілоти скидають бомби на житлові квартали, і під завалами гинуть діти.
Інституція сім’ї в Україні, попри її консервативність, загалом добре справлялася з вихованням дітей, тобто в основному справлялась. Існували червоні лінії, через які дитина не сміла переступати з наймолодшого дошкільного віку. Якщо існують червоні лінії для дорослих, то повинні існувати й для дітей: не красти, не вбивати, не знущатись зі слабших, не вимагати неможливого.
Читайте також: Єдиний "антикультурний простір"
Теперішнє українське суспільство хитається між авторитарністю та лібералізмом. Вихована авторитарними батьками дитина втрачає індивідуальність, і залишається на все життя інфантильною та маніпульованою. Вихована ліберальними батьками дитина вироджується в безвідповідального егоїста, який звик тільки брати, а не віддавати. І школі, а тим більше совковій школі, де з дитини вибивають будь-яку ініціативу, або школі, де поклоняються мамоні, а не освіті, звичайно, не перевиховати занедбану дитину.
Найбільше наше лихо в тому, що самі батьки розглядають власних дітей як іграшку, ідола, або як домашню тваринку, яку треба годувати. Є ще діти як товар, яких можна продати в шоубізнес чи спорт, нещадно експлуатуючи, щоб компенсувати свою власну безталанність, змушуючи дитину страждати через невдачі й штовхаючи її до дарвінівського виживання, або по-іншому це називається "йти по трупах".
Колись була інша формула успіху – через терни до зірок. Але зараз вона викликає в нашому розперезаному суспільстві лише цинічний сміх.
Історія Яреми змусила ще заговорити про одну проблему: присутність релігійних інституцій у школі. То був черговий наїзд на "галицьке фарисейство", хоча "раби Божі" московського патріархату такі самі лицеміри.
Колись я була в одній сільській школі, де фізику викладав священник, і мені довелось витримати щоденний молебень на 40 хвилин, який відбувався після уроків за компанію з дітьми. То явно було порушення прав дитини, але якби хтось із батьків наважився протестувати, дитину би просто зацькували. Або як в інтернаті мистецької школи вчителька християнської етики о сьомій годині ранку змушувала дітей виходити в холодний брудний коридор і на колінах молитись. Згодом ця вчителька злиняла в Канаду з грін-картою, а в дітей травма на ціле життя. Я веду до того, що будь-яке нав’язування християнських чи загальнолюдських цінностей у вихованні неприпустиме.
Читайте також: Де в нас культурний фронт?
Дитині слід знати, що Бог її любить, що тато і мама її люблять, і що цю любов не можна купити, а тільки віддавати усім, хто її потребує, так само щиро і безкорисливо, як ти її отримав колись. Або ж ні. Це екзистенційний вибір кожного. І обов’язково знати, що розтоптаний метелик може обернутися в майбутньому літаком, що несе смерть живим. Дуже страшно жити у світі, де живі починають заздрити мертвим, де вчорашня чи майбутня жертва стає катом, або навпаки. І де не навчили бачити просвіток між добром і злом, кліткою і свободою.
Ви можете пускати сльозу за дітками, загиблими від обстрілу в Одесі, й захищати при цьому малих відморозків, які доводять чужу дитину до самогубства, і не помічати, як від безкарності ваша дитина перетворюється на моральну потвору.
Потрібно нарешті усвідомити, що червона лінія, проведена вами, батьками, - це основна лінія цивілізованості, а не обмеження чи порушення прав, маркер виховання, від якого залежить все - економіка, культура, політика, зовнішня та внутрішня безпека держави. Якщо ви любите свою дитину, то зобов’язані поставити цю лінію. І ви зріла людина, якій можна довірити будь-яку дитину. Бо чужих дітей не буває.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.