Де в нас культурний фронт?

Я розумію, коли видавець пенсійного віку каже: "Я воюю книжками". І видає їх замість того, щоб відсиджуватися десь у Польщі чи Німеччині, намагається виконати всі зобов'язання перед авторами й перекладачами. 

Я розумію, коли письменник не закривається від соціальних мереж, щоб його не внесли у чорний список окупанти й працює там, де його закинула доля в Україні. Це — його фронт. Не всі можуть піти добровольцями, не всіх мобілізують. Але у тяжкі часи він залишається вдома, щоб бути очевидцем і учасником подій.

Але за що воює письменник Андрій Курков, гастролюючи у Європі, я не зрозумію. Зате знаю, проти кого і чого: проти українських письменників-фронтовиків, які посміли зробити йому зауваження, що не годиться вести діалоги із "хорошими руськими" в час війни. Проти української літератури, яку він публічно принижує, бо не знає. Йому набагато зручніше перебувати в постколоніальній тусівці й називати себе українським письменником, бо в російській літературі конкуренція набагато сильніша, і він для них посередній автор, якщо не дуже посередній. А для малоросів, що завжди дивились на російську культуру знизу вгору, він цар і бог. То вже генетичне.

Направду, я не можу зрозуміти, чому наш літературний бомонд так вперто намагається відчинити вікно Овертона, наче випробовує терпіння своїх шанувальників, то дозволяючи себе перекладати московською, то тусуватися серед хороших руських, то рватися у московські бібліотеки, тоді як українське суспільство висловлюється цілком однозначно – жодних контактів з імперцями, хороший росіянин – мертвий росіянин. Бомонд називає це "культурним фронтом". Може, це і є фронт, тільки по сей бік зі широким шляхом для відступу.

Якби не було повномасштабного вторгнення, ветеранську літературу загнали б ще на більший маргінес на тих усіх Форумах і Арсеналах. Як вони сміють писати, не отримавши дозволу від патріархів і метрів? Як вони сміють тупати солдатськими черевиками по наших паркетах? І хоч я давно вже махнула рукою на ті всі скандали, однак цікаво, чи скасують візит шановного метра до Львова на Форум? Звісно, Форум уже давно деградував і видавці більше не хочуть оплачувати розкішне життя організаторів і бомонду, що вже зацементувалися у своєрідну лігу Плюща, а самим сидіти в наметах під дощем і зазнавати збитків. Цікаво і тільки, бо ніхто не закидає метра гнилими помідорами, хоч варто б. За зневагу до української літератури й колаборацію з ворогом. У нас, у Львові, зрештою, повно своєї галицької гнилі. Очевидно, прикриються як щитом мучеником Володимиром Вакуленком і загиблою Вікторією Амеліною, і робитимуть все те, що робили всі роки, повністю ігноруючи культурні запити суспільства. Тобто робитимуть бла-бла-бла, бо вже давно нічого не пишуть.

Культурний фронт може бути тільки в Україні: там, де б’ються налякано дитячі серця, коли наші діти серед ночі змушені сидіти в укриттях чи коридорах, притискаючи до себе улюблену іграшку. Там, де з окопів викладачі проводять заняття онлайн, а вчителі виходять на вулицю, щоб упіймати вай-фай і провести урок. Їм точно цікаві книжки про лайно чи рожевих єдинорогів, чи описи закордонних подорожей розманіженої богеми? Нам не можна тікати від реальності, нам не можна пробачати те, що ми пробачали вчора. Це — єдиний фронт в російсько-українській війні, а другий фронт відкриють тільки тоді, коли побачать, що ми перемагаємо, щоб сказати: "І ми воювали, і ми!"

Щойно знову вдруге за день повітряна тривога. Куди подінуться всі ті ятки й намети з книжками, коли почнеться Форум? Місця для всіх в укритті не вистачить. І може, тоді в пана Куркова з’явиться "власний культурний Бахмут", як він назвав свою антиукраїнську діяльність. Хоча ні, почесного гостя сховають найперше. 

Все ж чесніше бути "варварами", як назвала українців ще одна письменниця, яка дрейфує вже багато років по Європі, догоджаючи всім, аби тільки зачепитись хоч одним кігтиком за солодке комфортне життя. Назвала за обструкцію, якій свідомі піддають наших голубів миру, що скидають із монпарнасів послід нам на голови. І ніхто їм цього не заборонить, така їхня натура. Їм в голові як цвяшок  Нобель, а не зруйнована Україна, що захлинається кров’ю без бойових літаків.  

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.