Про людей на протезах

Як це? Та дуже просто. Йшов стежкою. Один крок. Пʼять… Сто десять, а на триста сьомому "бах" і все. Ноги немає. Пощастило, якщо до коліна. А може бути й вище. Набагато вище. А може і дві ноги одразу. Плюс рука. І таке може. Вірніше, таке є. Багато. І з кожним днем більше. Бо війна йде. Війна, це коли нас прийшли вбивати, а ми змушені захищатись. Тому і гинуть хлопці. Тому і залишаються без кінцівок, бо захищаються і захищають.

Чому багато хто лякається до вси*ачки, коли бачить людину на протезах? А тому, що він ще не пустив війну у свою голову. У свій світ. Ну, які протези в мажорних барах та спортзалах. Там своя атмосфера. Богема йоб*на. Там немає місця відірваним кінцівкам. Там немає війни. Там все добре.

А якщо щось не так, то знов зʼї*уться з Києва із першою світловою швидкістю і будуть з району Ужгорода столицю любити та захищати. Та й державі кагбе по* на все це. Інформаційно по*. Наче і немає цих хлопців та дівчат із блиском металу замість кінцівок. Вони є лише в соцмережах, в дописах волонтерів, які не вилазять зі шпиталів і постійно опікуються цією темою…

Читайте також: Невже важко створити елементарні умови для поранених у шпиталях?

До речі. Хочете знати, що буде далі?

А далі… Війна колись скінчиться. Домовляться або здадуть, але скінчиться. І з фронту повернуться сотні тисяч людей які, наприклад, вміють і знають як вб*вати. Вони давно вже переступили ту невидиму межу. Між "ой" і "сьогодні десяток під*рів мінуснули". Люди, які, наприклад, ще три роки тому не відрізняли протитанкову міну ТМ-62 від комбайна, а зараз граючи, з гі*на, палок і мішка картоплі, зроблять вибуховий пристрій. Люди, у яких відчуття справедливості загострено до крайньої межі. Люди, яких все за*бало до печії! І вже не буде гранат в кабінеті о*уївшого від безкарності чиновника, який вирішив сховатися за фразою: "А я тебе туди не посилав". Все, не дай, Боже… ще раз, не дай, Боже, буде набагато швидше і простіше. Тим паче в ситуації, коли фпв-дрон паяють майже на кожній кухні….

Хтось в державі думає про це? Хтось думає наперед? Чи знов, погасять пожежу в одній ситуації й все, "чик-чирик, я в домике"? Наче нічого і не трапилось в Одесі. Хтось скаже, "Та то поодинокий випадок". Ну-ну… Ховайтесь і далі від реальності.

Джерело

Про автора. Олексій Петров, ветеран АТО, блогер

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.