Про місце президентів у Пантеоні

І Кравчук, і навіть Кучма ноленс воленс долучилися до "державотворення та розбудови Української держави" (один з прописаних критеріїв для потрапляння до Пантеону). Просто тому, що були першими й зовсім не будувати було неможливо. Кучма так добре будував, що його родина дотепер найбагатша в Україні, може після Ахмєтова.

Так, Кучма не став українським Назарбаєвим. Не пішов на третій термін, не став дожиттєвим правителем. Але ж хотів!

Не наважився розігнати Помаранчевий Майдан — але довів країну  нього. Чи ми забули вже про Георгія Гонгадзе та інших убитих за професійну діяльність журналістів? Ігоря Александрова, Бориса Дерев'янка...

Чи достатньо бути обраним на загальнонаціональному голосуванні, щоб тебе довічно вшановували як національного героя?

Як на мене, такий підхід просто нівелює весь сенс створення Пантеону. А ще ображає пам'ять тих достойних українців, які заслуговують на всенародну пошану.

Є ще щось, що мене турбує в цій "президентській квоті". Щось, що важко висловити словами, але на рівні відчуттів мені розпізнається як глибинно антиєвропейське. Щось від візантійщини, цезаропапізму. Цієї непозбувної потреби у сакралізації правителя, монарха.

Читайте також: Український Пантеон має об'єднувати націю, а не розділяти її

Недавно читав спогад Богдана Футея, федерального судді США, як він був в Києві на якомусь засіданні, де зібралася вся верхівка судової влади. І тут головуючому дзвонить телефон. Той перепрошує, зупиняє засідання і виходить — бо дзвонить сам президент. Футея цей, здавалося б, звичайний і життєвий епізод страшенно вразив. Бо для нього — українця за походженням, але американця за звичаями — це була наочна демонстрація відразу кількох речей, для нього неприйнятних і шокуючих: залежності судової гілки від Банкової, неповаги до колег, браку звичайної гідності..

Ми знаємо, що про наших суддів українці невисокої думки, можливо заслужено, можливо — ні. У всякому разі чомусь нікому не приходить до голови ідея зарезервувати місце в майбутньому Пантеоні для перших суддів незалежної України. Або, прости Господи, генпрокурорів...

То чому тоді в нас, в парламентській демократії, має бути особливе ставлення до наших президентів?...

Серед них були достойні люди. Можливо, історія сама визначить для них місце серед народних героїв.

А були й такі, що заслужили хіба що на ув'язнення.  І чесно, була б моя воля — я за результатами їхніх трудів не дав би їм навіть значка "Ветеран праці".

Спеціально для Еспресо

Про автора. Андрій Сайчук, журналіст, телеведучий

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів