Два роки тому в ці дні в Києві раптом стало дуже тихо. В попередні дні й тижні ми так звикли вслухатися в канонаду, гуркіт, грюкіт, свист, рев і вибухи, навчилися розбиратися, де ворожі атаки, а де наші накривають тварюк отвєткою, що ця мовчанка здавалася ірреальною, від неї закладало вуха, неначе ми взагалі втратили слух.
Тиша на контрасті. Після голосних останніх березневих ночей 22, коли ми вслухалися і вдивлялися в спалахи навколо Міста, усвідомлюючи, що ЗСУ змінюють історію війни, вбиваючи цвях в мрії Путіна про київський бліцкриг.
А потім ми побачили Ірпінь і Бучу, де на вулицях ще лежали тіла людей. Бородянку і вщент знищену Андріївку. Мотижин і Макарів, з закатованими в братських могилах місцевими жителями.
Від тих, кого дивом евакуювали наші добровольці, кому лісами вдалося вирватися з окупації, ми чули про звірства росіян, але масштаби злочинів не могли собі й уявити. Й мета всієї моєї політичної роботи — аби Росія була притягнута до відповідальності за всі свої звірства.
Читайте також: "Ви вже там, а ми ще тут"
В березні 22-го ми подумки попрощалися з нашою хатою, бо в сусідніх селах вже був ворог, а Сили оборони зупиняли ДРГ.
Памʼятаю, як вперше за місяць їхала в наше село чернігівською трасою, біля автозаправки посеред дороги стояв підбитий танк, а заможна, завжди охайна Калинівка рвала серце розбитими будинками без дахів і вікон… Якісь будинки відбудовують, деякі й досі стоять закинуті, чекають закінчення війни та господарів. Чиї долі й життя зруйнували кляті окупанти.
До землі вклоняємося героїчній 72-й бригаді, силам ТрО, іншим підрозділам, добровольцям і воїнам, що 2 роки тому звільнили Київщину від ворога. Світлая памʼять всім, хто віддав своє життя за Україну. Памʼятаємо.
Про автора: Ірина Геращенко, народний депутат України, фракція "Європейська Солідарність"
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.